Усе, що зараз відбувається — не фільм і не книжка. Це не історія з музею. Це відбувається зараз

Нам випала важка доля: воювати за те, за що боролися наші пращури – Свободу і Незалежність. Бо якщо не ми, то хто ж тоді? Хіба хочеш, щоб твій син копав окоп, а не саджав дерево, щоб твоя донька читала не книжки, а військові зведення?

Це – не їхня війна. Але вона — наша. Ми її не починали, але ми її маємо закінчити.

У давнину ще казали: «Не хочеш, щоб діти воювали, воюй сам, як слід».

Ми вже не маємо права втомлюватись. Не маємо права «перечекати». Бо кожен день без рішучості — це ще одна можливість, що війна дістанеться наступному поколінню. І тоді вже не вони нам, а ми їм будемо винні.

Ми маємо вистояти. Бо за нами — ті, хто ще малі. Вони чекають на нас — не як на героїв, а як на тих, хто зробив свою справу до кінця. І не кинув її в руки дитини.

Ми — останній щит. І якщо ми тримаємось – значить, вони житимуть.

Не нити. Не скиглити. Не здаватися. Йти — до перемоги.

Війна – не ображена драма і не привід для постів про втому.

Це бій на виживання. Або ми, або вони.

І якщо хтось думає, що можна пересидіти, перечекати чи перекласти відповідальність — у нас невтішні новини: війна не зупиниться, поки ми не зупинимо її самі.

Тож, дій. Твердо. Без жалю. Без істерик.

Так, важко. Так, страшно. Але ми не маємо права зламатися. Бо після нас — ніхто.

Коли хитається земля — тримайся міцніше.

Коли темно — ставай світлом.

Коли хочеться здатися — згадуй, за кого тримаєш стрій.