«Не дзвони мені, матусю, бо зв’язку не має небокрай»

Мама – найрідніша людина в житті кожного з нас. Мама завжди вислухає, підтримає, порадить. Мама – це людина, яка може замінити усіх, але ніхто і ніколи не здатен замінити її. Вона найдорожча і найрідніша на світі… МАМА! То найбільше щастя, коли рідна ненька благословляє кожен твій день, коли на її вустах сяє щира усмішка, коли вона просто …є! З цим словом у нас асоціюється все добре, щире, людське. Це той дужий птах, який розкриває нам крила, дає дорогу в життя. Це – людина, перед якою ми будемо завжди в боргу… Мама – це найдорожче, що є у нашому житті.

Мама щиро радіє нашим успіхам у житті. Мамина молитва найсильніша, мамині обійми найтепліші, мамина любов найщиріша. Мама є нашим ангелом-охоронцем. Особливо зараз, під час Великої війни. Дуже важкі випробування випали на долю нинішнього поко­ління українців.

Від початку Великої війни відповідальність українських матерів стала ще більшою. Матері хочуть вберегти своїх дітей і зробити все для того, щоб із цієї війни вони повернулися живими й неушкодженими. Вберегти і свою дитину, і її побратимів. Мама є тим щитом, тим янголом-охоронцем, тим оберегом, який завжди поруч із нашими військовими – хлопцями та дівчатами.

Хочемо розповісти про нашу колегу Олену Петрі­вну Добриднюк, з якою ми працювали багато років і продовжуємо підтримувати гарні дружні стосунки.

Олена Петрівна 37 років присвятила бібліотечній справі – це не лише професійна відданість, але й великий внесок у поширення знань, культури та освіти. Скільки всього книжок пройшло через її руки!

Олена – добра, світла, розуміюча, працьовита, сильна, цілеспрямована, відповідальна, толерантна, позитивна, яка завжди підкаже, допоможе і підтримає. А яка вона талановита! Займається вишивкою просто для душі. Вишивання стало родинною традицією, що передалася від бабусі. Кожен рушник прикрашає особливими візерунками: квітами, що символізують процвітання; хрестами, як оберегами; або деревом життя, що уособлює зв'язок поколінь і гармонію. Це не просто рукоділля, а справжнє збереження культурної спадщини та сімейних цінностей.

З пані Оленою ми зустрілись у центрі Вінниці поблизу Свято-Преображенського собору на Алеї слави, створеної на честь загиблих оборонців, де розташовані портрети полеглих воїнів… Невисокого зросту, худорлява, із замкненим у погляді болем. Похоронила сина. Слухаючи її історію, мимоволі ловиш себе на думці: чому цій тендітній жінці перепало стільки горя? А головне – звідки вона бере у собі сили жити з цим далі…

Мати, яка вже ніколи не зможе обійняти й поцілувати свого сина Олександра, який ціною власного життя захищав Україну від російської збройної агресії. Це дуже важлива і болюча тема.

Кожна згадка про загиблого сина-героя допомагає зберегти його спадок і надихає майбутні покоління цінувати життя та свободу. Пам'ять матері про її сина – це найглибший прояв любові та вдячності, який зберігається у її серці.

Розповідь Олени Добриднюк

У дитинстві його цікавило все. Навчався у Вінницькій фізико-математичній гімназії № 17, після 9 класу вступає у Він­ниць­кий транспортний коледж на від­ді­лен­ня механізації, який закінчив із відзнакою.

Після закінчення коледжу у 2007-2008 році працював у «Київському центрі механізації колійних ро­біт» слюсарем по налаштуванню машин і механізмів на залізниці та паралельно навчався на заочному від­діленні Української державної академії залізничного транспорту.

У 2012 році отримує повну вищу освіту здобувши кваліфікацію інженера-механіка. У 2008 році перевели на посаду «помічник маши­ніста», на якій пропрацював 5 років. Із 2013 року переведений на посаду «старший машиніст локомотива», на якій працював до початку війни.

Мамо, я змінив свою адресу,
Полетів я зовсім в інший край.
Не дзвони мені, немає сенсу,
Бо зв’язку не має небокрай.
Не пиши мені, я не читаю.
Просто знай, що я серед зірок...

Наталія Гордієнко

У житті Саша був веселий, відповідальний, пунктуальний, товариський, завжди намагався усім допомогти чи то добрим словом, чи працею, справедливий, щедрий, був хорошим другом.

Самостійно вивчав і вдосконалював свої професійні навички та вивчав комп’ютерні технології. Були плани займатись сільським господарством, навіть купив трактор, щоб обробляти землю.

Захоплювався спортом, вів здоровий спосіб життя, займався дзюдо, боксом та плаванням. Часто з друзями грали у волейбол.

Війна… Так почався ранок 24 лютого 2022 року всіх українців. Ще 23 лютого наша родина ра­діла гарній новині: у нас поповнення, народилась внучка. Я стала бабусею, а син – дядьком. Але ця радість відійшла на другий план, тому що у нас почали звучати сигнали повітряних тривог.

Саша разом із своїм товаришем, якому вручили повістку на роботі, пішов у військовий комісаріат на медичну комісію і записався добровольцем у ЗСУ. А вран­ці, сідаючи в машину, син сказав: «Мамо, прощатись не буде­мо. Все буде до­бре». Коли машина від’їхала, я перехрестила машину і побажала щасливої дороги.

28 лютого його направляють на на­в­чання у Львів­ську область, у с. Старичі, на Яворівський по­лігон. Там навчають тактичній медицині, проходить практичне навчання водія машини ЗІЛ. Перед самою війною він пройшов курси водія категорії «С». 03.03.2022 року приймає присягу. Піс­ля тижня навчання його від­правляють у 110 окрему механізовану бригаду водієм. Напри­кінці березня 2022 року бригада зайняла оборонні позиції в районі м. Авдіївки на Донецькому напрямку.

14 квітня ранком із сином була розмова по телефону. Він роз­­­питав про домашні справи: яка погода, як його собака Найк, як бабуся? Коли ми в крайній раз розмовляли по телефону, він старався все розпитати, а про себе нічого не говорив і не дав можливості, щоб його запитати про його справи — швидко поклав слухавку. Саша не любив, коли я часто йому телефонувала, щось розпитувала. Старалась писати йому у Вайбер і просила, щоб себе беріг.

А вночі з 14 на 15 квітня їх підняли по тривозі, про це син написав друзям, що переключає телефон у режим «польоту», і більше він не включився. У цей день збройні сили російської федерації здійснили артилерійсько-мінометний обстріл населеного пункту Новоселівка, внаслідок чого син отримав важке поранення, і ще два дні лікарі Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І. І. Мечникова боролись за життя, але, на жаль, поранення виявились несумісними з життям. 17 квітня син помер у лікарні і полинув Янголом у Небесне військо. 18 квітня мені повідомили по телефону про загибель сина. Мій син прослужив, провоював в армії 51 день. Я горджусь своїм сином, він Герой, патріот, який любив свою землю, не злякався і з перших днів війни пішов захищати суверенітет та незалежність України. Для мене і для сестри Аліни він був опорою і помічником, порадником. На жаль, все обірвалось і втратилось. Немає вже ні мрій, ні планів. Залишилися смуток, біль, пустота, сльози та горе втрати.

Мати Олена промовляє: «Сина не­ма... А я його чекаю. Лечу думками в рай Божий за ним. Хрест чорний на могилі обіймаю і розмовляю там, ніби з живим... У той момент моє життя зупинилось. І ця пустота, яка поселилась у серці, забирала повітря і бажання мати «завтра». Я не могла усвідомити, що йо­го нема. І ніколи не буде. І все, що я чула від рідних, близьких, чужих людей, військових, які його знали, – не мало жодного значення. Мій син помер – ось що було моєю реальністю. Він здійснив найбільший подвиг справжнього чоловіка – віддав своє життя за Україну. І став воїном найсвітлішої армії світу, і захищає нас із небес… Цими днями Герою виповнилося б 36 років.

Таїса Швець, Надія
Закупень, Алла Савіна,
працівники бібліотеки Втфк