Шість мільйонів українців віддали життя за Перемогу. Але у них і у мене, онуків одного із них, путлер її вкрав. Як і у кожного із вас

9-го травня син енкаведиста, що тероризував і мою Україну, приймає парад Перемоги в честь 80-річчя Перемоги.

А я онука діда, що віддав життя за СРСР, як і двоє його братів, росій­ською пропагандою таврована бандерівкою-нацисткою. Хоча весь циві­лі­зований світ знає, що неонацистами стали вони, ті, що вкрали у наших дідів перемогу.

Зараз душі шести мільйонів українських воїнів, героїв тієї війни, споглядають цю ганебну несправедливість і, сподіваюсь, з небес допоможуть вже у Божому війську подолати нам це страшне зло і цей «пир» самозванців. Бо саме стільки, тільки вдумайтесь, 6 млн українських солдатів, за офіційною статистикою, віддали у Другій світовій війні, як її називають у рф — Великій Вітчизняній, життя, щоб здолати фашизм.

Але цинічному неогітлеру сучасності вистачило зухвальства потоптати їхню пам’ять та спаплюжити їхній внесок у цю Перемогу. Заявити, що вони, тобто росіяни, і без нас, українців, перемогли б у цій війні.

Більше того, вони повісили дітям і онукам тих, хто, може, найбільше вшановував пам’ять воїнів та їхній внесок у Перемогу, біля обелісків у кожному українському селі та місті, тавро нацистів.

Я пишу це від імені нащадків героїв, що віддали життя у тій війні. А всього загиблих через загравання і дружбу їхнього нині «почитаємого» там вождя Сталіна та Гітлера загинуло 10 мільйонів українців.

Найбільше жертовна Україна постраждала у тій війні. Бо вся вона була не лише окупована, віддала життя задля тієї Перемоги найкращих синів, але й чинила в підпіллі та в партизанських загонах безпрецедентний опір окупантам.

Та путлер та його кліка все це безцеремонно розтоптали. Перекрутили і спаплюжили. Так як робили з Україною та її народом завжди!

– Он, Таню, поглянь, все, що окинеш оком, то були володіння твого прадіда, — з яким же захопленням розповідала мені бабуся Єфимія, коли нарешті загітувала таки моїх батьків переїхати та побудуватися на обійсті родини, як їх за совєтів зневажливо називали — куркулів.

А бабуся як ніхто розуміла великодушність цього роду. Бо її народила полячка-мати, яку привіз із Любліна солдат-батько. Як і ще 5-ро діток. Але зморена важкою працею Станіслава померла на чужині рано — бабусі Єфимії було лише п’ять років.

І тоді ці «куркулі» взяли сирітку в найми. Як у найми – росла з їхніми трьома синами і донькою.

А далі син багатирів Сидір закохався у мою бабусю. І поставив ультиматум — або одружиться з наймичкою, або спалить усе… Шлюб відбувся.

Але хто міг подумати, що вже бабуся, по статусу пролетарка, та її брати врятують родину «куркулів» від заслання за СРСР. Але забрали усе! І землю, і збіжжя — у колгосп. Залишився у прадідуся лише сад.

Трудолюбивий гос­подар всю душу з трьома синами вкладали в цей садок. Синам батько давав садити найкращі плодові деревця.

Так і виросли алеї яблунь та груш, посаджені синами Сидором, Яковом, Сергієм.

Любов закоханої пари мого діда і бабусі затьмарила смерть шістьох діток в Голодомори…

І ось буквально перед війною у Сидора і Єфимії з’являється двійко синів. Моєму батькові Василеві і року ще не було, коли три повістки прийшло в дім. А четверта — до зятя, чоловіка сестри мого діда Євдокії.

Ніхто з них не ховався, не косив… хоча що вони, крім поневірянь і обкрадання, приниження і ярликів, отримали від радянської влади, яка забрала все нажите цілими родами працьовитих людей?

Пішли у бій… Він став останнім для кожного із трьох синів однієї матері. Та ще і зятя.

Три чорні лебеді прилетіли в одну оселю до матері Глафирії і вдови Єфимії з двома маленькими дітками та руках. Інші двоє Квасюків ще були неодруженими юнаками.

Жодного місця поховання, хоча б братської могили, де покояться останки героїв, ми так за все життя і не отримали.

Чотири всесвіти погасли одразу. Вірніше — п’ять. Бо коли мати Глафирія отримала ці чорні звістки про те, що більше немає її трьох синочків — одразу впала.

Розірвалось серце від горя — такий народний діагноз поставили вбитій від горя матері…

Але невдовзі до осиротілого батька героїв, вдови, моєї бабусі із маленькими синочками на руках, завітали представники «освободітелей».

Пізніше батько дізнається, що це були «герої», які сиділи в «заградзагонах». Може, і батьки нинішніх путіністів.

Як же вони ретельно описували кожне деревце, яблуньку, вишню чи грушу, щоб оподаткувати непосильним оброком цей сад, посаджений загиблими синами. І податком кожне деревце обклали таким, що дід мав зробити вибір — садок чи дім для солдатських сиріт.

От просто уявіть — родина із трьох загиблих в Радянській армії синів. Та ще і з донькою-вдовою і невісткою. Четверо осиротілих дітей у хаті. А їм замість шани і поваги, пільг — оброк на дерева!

Це було в травні. Перед Днем Перемоги над німецьким фашизмом… який, щоправда, був заснований набагато пізніше.

Саме тоді мій прадід, онімівши від горя і страшної несправедливості, рубав буяючий кві­том сад. Вимушений був знищити і дерева, посаджені полеглими смертю хоробрих синами.

Господи, ну як це? Але і помолитись Богу не було де. Бо прадавню церкву тоді вже переобладнали під клуб, зрізавши хрести і дзвони…

Бабуся пізніше пошепки ділилась, що їй здавалось ще довго, що ці деревця нагадували масову страту наречених у вельонах…

Білий квіт і колоди порубаних дерев — страшне явище людського абсурду. Але прадід Семен його вже не побачив. З горя і стресу просто осліп…

І моя бабуся, без усяких пільг, бо таких було 80 відсотків сімей в Україні, яка була повністю окупована ворогом і з якої найбільше було мобілізовано до армії СРСР чоловіків на душу населення, на 12 рублів зарплати ставила на ноги сиріток. І на щедрому та хлібосольному обійсті далі росли просто ясени…

Плодові ж дерева, вже навіть коли садили ми, всихали. Напевно, земля залишила пам’ять про сльози відчаю родини героїв.

Ось таку дяку отримала вона від СРСР і таку дяку отримуємо ми, реальні нащадки шести мільйонів українців, які віддали життя за перемогу СРСР разом із союзниками у тій війні.

І коли 9 травня найстрашніший тиран сучасності стоятиме на капищі сатани — мавзолеї і прийматиме парад «побєдітелей» там, у Москві, це буде велика наруга над душами 6 мільйонів українців. І мільйонами інших народів, які на вівтар перемоги поклали свої голови.

Але Бог бачить усе! Тому давайте всі ми, нащадки тих, чиє ім’я ось так сплюндрували, попросимо його воздати — за всіх і за все! Вічна пам’ять Героям, що віддали життя за Україну в усі часи.

З повагою
Тетяна Редько