Минулого тижня у Вінниці попрощались із 48-річним добровольцем Віталієм Гуськовим. За словами друзів та побратимів, чоловік пройшов весь Майдан. А коли почалась війна, одним з перших пішов на фронт. Служив у 54-й бригаді розвідником. Мав позивний Каркуша. У нього залишились діти та вагітна дружина.
– Під час бойового поранення на Світлодарській дузі Віталій отримав важкі опіки, тож довго лікувався у госпіталях Дніпра та Вінниці, — кажуть знайомі покійного. — Після операцій він отримав другу групу інвалідності. Проте серце воїна не витримало і травневого ранку перестало битись. Чесно кажучи, ця смерть шокувала усіх, Віталій стільки планів будував на майбутнє.
Хвороба серця забрала життя і 49-річного Віктора Джиги з Великої Вулиги Тиврівського району. Він пройшов найзапекліші бої на Сході у складі військової частини 3008. Мав позивний Дід.
– Віктор виховувався у багатодітній родині. Батьків вже немає в живих. Через онкохворобу помер і 50-річний брат воїна. Залишилось лише дві сестри. Дружина Тамара працює у місцевій школі. Разом подружжя виховувало двох синів – Артура та Віталія і не могли нарадуватись двом онукам. Знаєте, для всіх вони були зразковою парою, — розповідає сільський голова Великої Вулиги Світлана Олійник. — До війни Віктор працював різноробочим у орендатора. Та коли восени 2014 року отримав повістку, відразу прийняв рішення служити. Комісували чоловіка в травні наступного ж року по хворобі. Скоріш за все, далось взнаки пережите, бо Віктор завжди все близько брав до серця. Вже вдома через переживання Віктор набрав багато зайвої ваги, у нього діагностували хворобу серця. Лікування у шпиталях не допомагало. Чоловік отримав групу інвалідності. Та, незважаючи на це, він займався волонтерством. Тема війни для Віктора була табу. Бо як тільки почав про неї розповідати, на обличчі цього сильного та мужнього чоловіка з’являлись сльози. Останнім часом йому було важко ходити, тож здебільшого сидів на стільці біля хати. А 21 травня життя Віктора обірвалось. Поховали його із військовими почестями на місцевому кладовищі. Для нашої громади це перша та водночас важка втрата. І нам потрібно обов’язково підтримувати тих, хто повертається звідти. Знаю це з власного досвіду. У моєї двоюрідної сестри син, що служить у правоохоронних органах, був на передовій. То коли повернувся і йому дали грамоту, плакав. Постійно повторював: «Що ж отримають батьки тих хлопців, які загинули?»
Вікторія Снігур
