Навіть із важкими пораненнями вони не втрачають силу духу

Журналісти газети «33-й канал» разом із представниками Хмельницького полку «Бойове братерство України», волонтерами «Армії «SOS» та випускниками ліцею №5 відвідали поранених бійців, які лікуються у Хмельницькій міській лікарні.

Кожен із нас розуміє, скільки важких випробувань пережили ці хлопці, які жахіття поставали перед їхніми очима. Але з перших секунд спілкування розумієш: попри все вони залишаються незламними, сила духу цих чоловіків не скорена. У гіпсі, в пов’язках, на милицях — нас зустрічали світлі очі, за якими одразу розпізнаєш Людину.

Посміхаються, запрошують присісти, жартують, що тут маємо нагоду задумати сокровенне бажання. Адже на двох лікарняних ліжках поряд — хлопці з однаковим ім’ям. Влад праворуч вже восьмий місяць проходить лікування через важке поранення у ногу на Запо­різькому напрямку, у Хмельницькому провели чергову операцію. А Влад по інший бік — родом із Запоріжжя, отримав поранення наприкінці жовтня минулого року на Покровському напрямку.

Загалом йому довелося перенести 20 операцій різної складності, і це вже третя лікарня за сім місяців лікування. У той день, розповідає, були поранені три його побратими, з ними не пориває зв’язок, чи не щодня спілкуються по телефону. У палаті з ними — Віталій, він тут два тижні, через ускладнення після контузії. Зізнається, що оптимізм обох Владів і його заряджає на позитив і відганяє сумні думки.

У кожній з палат, на стінах біля ліжок, дитячі малюнки, вироби, що у лікарняних стінах додають теплоти та затишку. Малюнки з найкращими побажаннями принесли цього разу й учні Хмельницького лі­цею №5. А ще — солодкі подарунки, засоби гігієни, найнеобхідніші речі, про які подбали волонтери «Армії «SOS» та Хмельницького полку «Бойове братерство України».

Надзвичайно зраділи воїни і нашій газеті «33-й канал». Олексій із Ярмолинець каже, що для нього вона — як ковток цілющого повітря. Просить знайомих щоразу приносити свіжий номер. А Юрій із Харкова, опинившись у лікарні Хмельницького, вже тут «познайомився» із «33-ім», додає, вражений правдивими, гострими й актуальними матеріалами і чекатиме свіжих номерів.

Свою історію під час нашого знайомства розповідає 24-річний Юрій Левицький з Чернівців і наголошує, що в нього ще багато справ. Хоче, щоб закінчилася війна і він зміг реалізувати задумане.

— Я здобув кілька спеціальностей — зварювальника, слюсаря, будівельника. Після війни планую закінчити ремонт у будинку, одружитися. Є чоловіки, які переховуються від ТЦК, є й залежні від оковитої. Хто таких буде поважати? Навіть рідні їх соромляться. А я хочу жити так, щоб ніхто про мене поганого слова не сказав. Щоб у мені бачили справжнього чоловіка. Служити пішов добровіль­но, був у морській піхоті. Потім перевели в роту керування дронами. Біля Кринок на Херсонщині був поранений у спину. Після госпіталів повернувся на фронт. А тепер — друге поранення, у ноги. Та я все одно повернуся до своїх хлопців… Наша справа ще не закінчена…

Про те, що «тягне» до своїх, розповідає й Андрій Демчишин. Він — професійний прикордонник, з 10-літнім стажем, служив у 3-му прикордонному загоні імені Героя України, полковника Євгенія Пікуса.

— Війна мене застала під час відрядження у Києві. І я одразу повернувся у частину. Ніс службу на Донеччині, а потім на Харківщині. Поранений був на Ку­п’янському напрямку. Багато операцій переніс. Але вірю, що все буде добре.

Як доброго друга зустрів Андрій Миколу Флінту, ветерана прикордонної служби, значна частина якої припала на Могилів-Подільський прикордонний загін. Нині Микола Костянтинович активно займається волонтерством, у складі полку «Бойового братерства» та «Армії «SOS» організовує різні заходи на підтримку військових, а ще викладає старшокласникам предмет «Захист Вітчизни». Пишається, що має можливість готувати гідну заміну — троє випускників його класу вступатимуть до Державної прикордонної академії імені Богдана Хмельницького. А загалом спільних тем у прикордонників, хоч і різних поколінь, було немало.

З’ясувалося, у Андрія Демчишина троє дітей: двоє синів 14 і 8 років, донька 12-ти років. Багато хто радив йому «списатися» або перейти на тихе і спокійне місце служби. Та він не погоджується. «Хто ж буде воювати? — питає. — «Тихе» життя, під час війни не для мене…»

І дружина Оксана, хоч як тривожиться за чоловіка, а поділяє його думку.

— Головне, щоб наші рідні відчували, що потрібні нам, що ми любимо, цінуємо, чекаємо. Вони тоді й відновлюються швидше, — каже вона, — і не втрачають віри.

Добре слово, непідробна увага, щирість, людська подяка — це прості ліки, яких потребує кожен із наших захисників, бійців сучасної війни.

Дарина Світла