Вони прикордонники, які обороняли Маріуполь. Були в різних російських колоніях, та катувань зазнали скрізь.
«Коли нас привезли до Таганрогу, відразу почув жахливі крики. Злазячи з машини, я вже відчув на собі страшні побиття. Навіть не пам’ятаю, як від КАМАЗу дійшов до камери. А нас все били, й били, й били. Коли дізналися, що маю донецьку прописку, побачили бити ще сильніше. Розбили дубинкою обличчя. Одного разу я подивився на вертухая – мене побили до втрати свідомості.
Поки не вивчиш гімн росії та “Катюшу” – бʼють також.
У Таганрозі відразу пропонують вибір – або палка в зад, або по голові величезним молотком із шипами. Я мовчки нагнувся й отримав по потилиці молотком, від чого розпластався на столі…
Через стінку з нами була камера, куди завели двох полонених і били максимально жорстко й постійно. Один із них був мій бойовий товариш, котрий і помер від інсульту, а інший – від зупинки серця. Тіло Володі так і не віддали додому…
Найстрашніше, що бачив, як хлопцю відбили геніталії і вони були чорного кольору.
Його били туди протягом півгодини. За те, що у нього був тризуб на грудях.
Він до цього часу там…»
Анвар потрапив у полон пораненим. Не зважаючи на це, на прийомці його били, а потім під час обшуку забрали обручку, змусивши зняти з пальця, що сильно набряк, погрожуючи його відрізати. Для цього принесли навіть воду й мило.
«В колонії Суходольська нас теж дуже били. Особливо, коли помер один із наших, ми встали на коліно й хтось сказав:»Герої не вмирають!» Це дуже розлютило наших катів. Те, що нас забивали до цього, виявляється, нас не забивали, як тепер. «Ви в полон потрапили, а до цього часу такі слова вимовляєте!!!!»
Змушували нас катувати одні одного тапіком, погрожуючи за відмову вбивством. Ми старалися крутити його якомога тихше. Від тапіка розпухали язики, вилітали зуби. Хлопці казали: добре, що у нас є діти, бо більше не буде… Відсидів я там 2,5 роки. Коли мене звідти переводили, я сказав наглядачам. що я воював за те, аби таких, як вони, тварин більше на світі не було.
За два дні в Мордовії я пережив набагато більше, ніж за два роки. Коли туди привезли, відразу мішки на голову й починають бити. По голові, куди тільки попадали. Кидають на підлогу тебе й форму і ти повинен переодягатися на підлозі. А тебе продовжують бити. До камери ми повзли…
Наступної доби почалося пекло. Підйом о 6 ранку. З цього часу до 22.00 ти стоїш з опущеною головою : ні сидіти, ні ходити не можемо.
Коли нас повели в душ, знову били всім, чим можна. Мене били струмом і водночас різали шматками палець. Назад ми повзли і нас знову страшно били.
Я до цього часу не знаю, як я там залишився живим. Дякувати Богу, через два дні нас повезли на обмін.»
Мама Вадима й Анвара під час окупації селища Ялта під Маріуполем переховувала у своєму будинку пораненого українського військового.
Брат Кирило, теж воювавши за Україну й пройшовши полон, став на бік ворога й наразі воює проти України.
Вадим і Анвар пообіцяли, зустрівши його на полі бою, вбити зрадника.
Мужні і стійкі
Вадим і Анвар Джафарови.
