Героя Майдану студента Влада звинувачують у дезертирстві, хоча на його руках брат – інвалід та батько з обширним інфарктом. Його вже оголосили у розшук… А ось матір, що поїхала виручати сина і пропала,  шукають рідні самотужки. Скільки ще горя має винести відома сім’я  вінницьких патріотів Ковальчуків, щоб цю несправедливість помітили?

Ця реальна історія сім’ї патріотів України в часи Майдану та війни, їхніх поневірянь та пережитого за цих буремних 4 роки могла б стати реальним українським бестселером. Наприклад, як «Віднесені вітром» у США.

Але зараз друзі родини Ковальчуків, всі небайдужі вінничани просять донести нашій владі, всьому світу інше – прохання про те, щоб потерпілого на Майдані, брата першого захопленого розвідника батальйону Кульчицького Віталія Ковальчука Владислава, сина матері Ніни, яку 4 роки тому захопили в полон бойовики як «лазутчицю» і доля її досі не відома… врятувати!!! Бо ще вчора герой Майдану, заради якого під колеса вінницьких «беркутівців» лягали відомі майданівки Олена Васількова та Марія Вітер, щоб його в наручниках не вивезли до СІЗО і не «пришили справу» за Майдан – сьогодні в розшуку як дезертир! Його хочуть судити і впаяти 5 років тюрми чи дизбат….

І вказані батьком у заяві вищеперераховані аргументи, і навіть те, що на його руках перебуває де-факто брат – інвалід 1-ї групи «Б», що він переніс під час цих потрясінь обширний інфаркт і вся сім’я займається пошуками матері та реабілітацією брата — заручника катівень денеерівського КГБ, з якого, в прямому значенні слова, заживо різали шматками шкіру та зняли на очах наживо скальп із двох приятелів і далі всіх розстріляли – не аргумент!!!

Наше журналістське розслідування, яке ми провели, вражає і шокує байдужістю тих командирів і прокурорів, які так ретельно чіпляються за букву закону – не бачачи надзвичайних обставин. А вона така, що без морозу під шкірою її сприймати нереально…

Студент медуніверситету Влад, під позивним Дикий, став відомий поширеним у ЗМІ і нашій газеті репортажем про те, як рано-вранці до однокімнатної квартири на Вишеньці увірвався наряд «беркутівців», а там перебували батько, мати й інвалід 1-ї групи з психічних розладів брат Едуард. Владислава «брали» за участь у Майдані, тоді це кваліфікувалось як «масові заворушення»… До якого шоку це довело його і решту рідних, бо всі спали в однокімнатці – неважко здогадатись.

Завдяки безстрашним дівчатам-майданівкам, які тоді лягли під колеса беркутівського «бобіка», щоб не вивезли Влада — його таки звільнили і пізніше зняли обвинувачення завдяки втручанню і Олексія Порошенка, сина Президента. Його юристи тоді допомагали витягувати майданівців.

Але через місяць – новий шок!

Батько Олександр, мама, Влад, як і вся Україна та світ, були шоковані першим російським відеорепортажем із затриманими терористами Гіркіна на околицях Слов’янська українськими «правосеками» із візиткою Яроша. Це відео крутили довго і резонансно, і ця «візитка Яроша» запала в душу кожному. Але в сім’ї Ковальчуків викликала неймовірний розпач – серед «лазутчиків» із явними слідами катувань навіть на обличчі, які говорили на камеру завчені слова, вони впізнали свого сина і брата Віталія Ковальчука. Як туди доля занесла вінничанина?

– Я був у сотні Майдану, потім, як і всі майданівці, готові захищати країну в той тривожний час, вступив до батальйону Кульчицького, пройшов 2-місячну підготовку у взводі розвідки.

Ми знали, що невдовзі нас перекинуть під окупований Гіркіним Слов’янськ. Тому поїхали туди із хлопцями з «Правого сектору» у розвідку.

Там, як відомо, нас захопила в заручники так звана самооборона. Перед зйомками цього ролика для російських ЗМІ мене особисто переписували декілька разів так звані російські журналісти. Перед цим написали текст. Щоб змусити говорити – неймовірно били, різали куски шкіри на спині, одягали на голову пакет, імітували розстріл, переламали ребра та ноги… Двом хлопцям заживо зняли скальпи, перед цим відрізали ще пальці Юрію Дяковському, нині Герою України, з яким я приїхав. Я чув, як вбивали Рибака. Далі наших хлопців…. Вбили усіх, крім мене – може, остерігались, що засвітився на камеру… Ще я день і ніч молився, – розповідає Віталій Ковальчук…

Дізнавшись таку страшну звістку про полон і перші розстріли та катування Віталія, мати Галина разом із чоловіком Олександром одразу кинулись до всіх і, не отримавши позитивної відповіді «як врятувати сина», подались на невідомий Донбас самі. Брата- інваліда, із психічними розладами, який у будь-яку мить міг спалити не лише хату – всю багатоповерхівку, залишили на Влада. Він як міг суміщав навчання у Вінницькому медуніверситеті і догляд… Тоді закінчував другий курс.

— Перший раз Галина проникла до бойовиків, переодягнувшись у монаший одяг. Вона стала символом матері, яка була готова на все, аби врятувати сина, і пішла у лігво терористів… Це дуже важко озвучувати, але так звані миротворці-рубанівці запросили за визволення хлопця 40000 у.о. Де взяти такі гроші родині патріотів, яка з трьома дітьми мешкала в однокімнатній квартирі?! — шокує розповіддю подруга Галини Тетяна.

Про те, як вона вимолювала зустрічі із тодішніми ватажками сепаратистів, скільки спалила нервів, як розривалось її серце, коли ходила поряд тих страшних підвалів, де катували її сина… Як жила невідомістю та можливістю щомиті бути «прикінченою», знайденою в річці із розпоротим животом, як Рибак, чи вбитою в сонячне сплетіння Едіком Пітерським, який так тренувався на наших полонених… Як і її заручник-син… — зрозуміє кожна моральна людина…

Вона таки добилась зустрічі – але їй сказали їхати до Києва у СБУ та повідомити, що ватажки сепаратистів готові поміняти її сина на захоплених у полон, на тодішнього ватажка Губарева…

Мати з надією та в супроводі батька почала прориватись вже до нашої влади.

Всі знають, як вела себе мужньо і безстрашно ця жінка. Як боролась за сина і давала всі можливі прес-конференції та інтерв’ю у Вінниці, в т.ч. і нашій газеті.

Віталій сидів у одній камері із затриманими журналістами: міжнародним – Сімоном Островським та вінничанином – Сергієм Лефтером. Може, це його і врятувало.

Саме вони й донесли світу, що Віталій ще живий, що він як реабілітолог за професією та один із кращих фітнес-тренерів України як може там, у камері, у підвалах СБУ, допомагає хлопцям лікувати рани та переломи, робить масажі потай від охорони…

Серце матері та батька рвалось до сина. Вони подались на той ненависний кордон, що розкраяв серце України, як і їхні, по-живому, бо телефонував Симон, вже визволений, казав за Віталика…Знали, що він під щоденним мечем смерті…

– А тут ще нам зголосилась допомогти Валентина Рудик із Іллінців. Казала, що у Райгородку, біля Слов’янська, у неї родичі, може, допоможуть… Якраз виїхали на Трійцю. Перший раз я зустрів дружину на кордоні, і ми поїхали до Києва із пропозицією від бойовиків поміняти Віталія на Губарева. 24 квітня ми написали заяву в СБУ. Але цього не сталось. Другий раз сподівались вже повернутись із сином.

– Тієї фатальної ночі ми присіли в кафе поїсти, почали розпитувати місцевих, може, у когось є родичі у бойовиків, щоб просити із сином зустрічі…Коли це до нас підсіла жінка. Назвалась Наталею Нагорною, директором кафе. Сказала, що там, у самообороні бойовиків, у неї є знайомі і в міліції… І вона за 1000 доларів поверне нам сина…

Яка б мати встояла? Ось і наша Галя пішла із цією Наталею у невідомість до сепаратистів. Ми домовились, що я тим часом їду до Ізюма, де стояли наші калинівські «ягуарівці». Ми тримали зв’язок. Спочатку я дізнався, що вони з тією Наталею ночували у полковника міліції Давиденка в будинку. Але вночі Наташа викрала для чогось у того офіцера документи… Дружину негайно затримала охорона, а ту Наташу знайшли вже вранці…

Моя дружина просила, молила, щоб відпустили, бо ж невинна і не знає Наташу… Подзвонила для підтвердження мені, я вмовляв того полковника…

Далі їх поселили в гуртожитку, і коли та Наташа знову вийшла, сказала, що за продуктами, в кімнату вдерлись озброєні сепаратисти.

Останній раз дружина вийшла на зв’язок 8 травня. І останні слова її були обнадійливі:

– Готові міняти! Їдь в Ізюм, сказав Давиденко, що туди і я їду.. Посадили на фургон.

Сказали, везуть у бік Харкова…

Але це була брехня. Ніхто туди її не віз. З того часу — повна невідомість, – ділиться Олександр Ковальчук.

Як тільки батько повернувся із передової із звісткою про зникнення вже двох найближчих людей у руках сепаратистів, у Влада в медуніверситеті розпочалися канікули, і він як патріот і член УНА –УНСО відгукується на пропозицію друзів по Майдану та проводу і їде на навчання під Вінницю, а потім до Новограда-Волинського.

– Їм керівники пояснювали, що вишкіл потрібен кожному патріоту. А безпосередній командир Богун (так нам його відрекомендували), представник київського відділення УНА-УНСО, дав підписати листок, із поясненнями, що це, мовляв, контракт для того, щоб вони тут навчались пару місяців. А далі ми поїдемо додому і вже кожен там вирішить – хоче він служити в армії і приймати присягу чи ні. Захоче – приїде. Ні – то повідомить…

– Син нічого не запідозрив, бо ж звик довіряти. Тим більше, що був студентом медуніверситету. То який контракт на реальну службу? – ділиться батько.

Батька Олександра від перенесеного скошує обширний інфаркт. Брат-інвалід залишається напризволяще… Мати захоплена сепаратистами в заручники і невідомо де, як і брат… Таку реальність застає Влад, приїхавши додому після цих «курсів»…

Зрозуміло, що Влад залишається у Вінниці і як може допомагає… тут вже навіть навчатись немає часу та й коштів. Кожна копійка витрачається на поїздки та телефонні розмови…

Якби порахувати, скільки порогів оббила ця родина за роки цієї гібридної своєю потворністю війни!!! – зі сльозами на очах ділиться подруга Тетяна.

– Аж раптом повідомлення із частини – мовляв, дезертир!!! Ухиляється Влад від служби… Якої служби? Я ніяк не міг второпати, бо ж він телефонував тому Богуну, я на ім’я командира військової частини написав заяву, в якій вказав всі обставини і те, що Влад не може проходити службу. Бо ж не лише студент, але доглядає брата-інваліда, мене після інфаркту, ще й визволеного Віталія треба лікувати та підтримувати. Матір шукати… — розповідає доведений до відчаю батько родини.

У цей час Віталія звільняють з полону. Але він повертається додому ледве живий. Із успішного фітнес-тренера залишились, як би сказали в народі, «одні кості».

Попереду тривала реабілітація… Віталій і тепер із 74 кг попередніх важить 56.. І ще один «зрив мозку» для родини. Все з’їдає посттравматичний синдром і набутий від зникнення на окупованій території матері, яка поїхала його рятувати…

Але виявляється, обставини, що у Влада на руках в однокімнатній квартирі брат  1-ї групи інвалідності, ще й психічно хворий, батько із обширним інфарктом, брат – полонений, а пізніше важкохворий і потребуючий реабілітації і те, що мати – єдина жінка у родині – захоплена у полон і її потрібно шукати… та і, зрештою, Влад — ще студент медуніверситету — НЕ АРГУМЕНТ, щоб Владу не служити…

І невдовзі стає відомо, що проти Влада, з ініціативи командування військової частини, порушено кримінальну справу за дезертирство. І там він фігурує вже як солдат Збройних сил України. Хоча ніякої присяги не приймав… З частини не втікав. Про те, що подальшу службу через названі обставини не проходитиме, повідомив, батько особисто ще завозив заяву. І поїхав він на вишкіл добровільно, за порадою унсовців, як патріот…

– Уявіть собі тепер стан нашої родини:  Едуард інвалід, у нього постійні психічні розлади, батько доведений інфарктом та цими всіма подіями, він вже не ходить, а його носить по всіх цих інстанціях…Влад, що вже перебуває в розшуку і не може офіційно оформити опікунство за братом. Бо опікуном до полону був я… Але ж я був у полоні… То зрозуміло, що доглядав він, але переоформити де-юре ми це все не могли…

Я з ранку до вечора – мотаюсь по яких лише можна інстанціях. Ми всі, як можемо, шукаємо нашу маму, бо її розшукує лише Міжнародний Червоний Хрест. У список на обмін від України її не беруть, бойовики не підтверджують її перебування у їхніх в’язницях, бо ж не військовополонена… То де вона? Може, ув’язнена, може, продана в рабство, може, викинута на смітник?! Ми живемо невідомістю і перевіряємо кожне прізвище — як живих, так і мертвих. Вже здали ДНК, навіть просили перевірити тіла бомжів, викинутих під Донецьком на смітник… Поки що – ніяких новин, – розповідає із комком у горлі Віталій, що пережив страшні тортури та полон.

– Ось подивіться, мене, коли потрапив у полон, без будь-яких проблем миттєво звільнили із батальйону заднім числом. І вже тепер мені доведеться судитись, аби здобути статус учасника АТО… А тут так з братом!

– Хтось пробував відчути хоча б краплю того жаху, який заполонив цю родину? Господи, що ж це за закони такі, що злочинці, вбивці, казнокради спокійнісінько ходять на волі, а за цією дитиною справжні лови організували? І за що, що обороняв із братом Майдан, все що міг віддавав своїй державі, що привів тепер цих керівників до влади? Невже там, у тих командирів, немає ні серця, ні душі, як і у прокурорів?!!! – мало не плаче подруга зниклої матері Таня.

Та ця сім’я – не дезертири, вони герої, що безкоштовно, а не за гроші та контракти стали на захист України як віддані сини ще тоді, в часи Майдану та перші дні війни… Вони досі шукають зниклу у своїй державі маму… Цих людей треба шанувати, а не переслідувати.

Тисячі людей, які знають цю родину, цих хлопців-патріотів, просять особисто Петра Порошенка, Президента України, Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, Голову СБУ Василя Грицака, мера Вінниці Сергія Моргунова, всіх небайдужих керівників Вінницької області та України втрутитись у цю ситуацію. А ще Генерального прокурора Юрія Луценка, бо ж винятки є і в його біографії. Як і кожного, хто править в цій державі, де-факто чи де-юре…

Від редакції. Згідно з Конституцією України, держава мала гарантувати всім членам сім’ї Ковальчуків захист та недоторканність особи. Але саме на території своєї держави члени родини стали заручниками терористів та обставин. Це зруйнувало їх життя, здоров’я, сьогодення і майбутнє. Для правозахисників України та світу – це реальна історія про злочини проти громадян України. Просимо вважати наше журналістське розслідування офіційним запитом.

Заслужений журналіст України