Ще б пак, у своїх 102 роки вона ще виходить на вулицю та доглядає за своєю донькою Антоніною, яка через хворобу ніг не може пересуватися.
– Народилася мама ще при цареві. Пережила колективізацію та голодомор. А у 16 років вийшла заміж. Чоловік на 6 років був старшим, працював бухгалтером у колгоспі. Коли почалася війна, він пішов на фронт. У 44-му, загинув біля Липовця. Де він похоронений — не знаємо, — зі слізьми каже Антоніна Степанівна. — Перемогу мама зустрічала із трьома дітками. Старшій було вісім років, молодшому — лише рік та місяць. Мама з нами бідувала. На буряки ходила, ланковою робила. Мама після втрати батька так і не вийшла заміж вдруге.
В оселі, де мешкає Вікторія Довгаль, чимало вишитих нею подушок. Та нині бабуся у своїх 102 роки бачить і чує погано. За словами дітей, сил та здоров’я їй додають молитва та … гени. Адже бабуся Вікторії Довгаль прожила 109 років.
– На столітній ювілей мама і голубці готувала, і вареників наліпила. А ще ми замовили кухню із Самогородка. Навіть шашлики були! Приїжджали маму вітати із сільської ради та районної адміністрації. Подарували великий телевізор, ковдру, сервізи, покривало та квіти. Із вітаннями йшли до мами і односельчани. Та тепер про нашу родину влада забула. Якби не мама, не знаю, як і жила б, — додає Антоніна Степанівна. — Мій чоловік Володимир Васильович 17 років тому помер. Працював головою сільської ради у Сестринівці. Дуже важко перенесла цю втрату. Пенсію отримую мінімальну, бо працювала все життя робочою. Дочка моя Алла працює бібліотекарем у школі. Теж здоров’я ніяке — спина болить. Чоловіка теж поховала. Єдина наша втіха — 22-річна внучка Леся. Вона у нас закінчила школу із золотою медаллю та авіаційний університет із червоним дипломом. Дівчина працює і планує вступати до аспірантури. Так ми й живемо, чотири покоління жінок в одній хаті…
Вікторія Снігур
