«Я був один удома, була десята година ранку. Раптом у моїй кімнаті опинилися російські солдати з зброєю. Вони сказали: у тебе є півгодини, збирай свої речі, ми їдемо до Криму», — розповідає Алекс

«Я був у паніці», — згадує він.

Разом із сотнями інших підлітків Алекса вивезли до Криму. Вже ввечері першого дня дітям видали георгіївські стрічки. Звичайний день у таборі починався з виконання російського гімну та підняття прапора. Потім були шкільні заняття, на яких про Україну говорити було заборонено. Спілкуватися можна було лише російською. Підлітків у цьому місці готували до війни. Замість математики чи історії — військова підготовка, щоденні спортивні заняття та стрільби. Старші класи мали охороняти блокпости і отримували для цього зброю.

Лише через півтора місяці після викрадення Алексу вперше дозволили поговорити з батьками по телефону: «Моя мама так сильно плакала. Вона так довго не знала, де я знаходжусь». Такі розмови були рідкісними — максимум один або два рази на місяць. Поки Алекс перебував у Криму, на світ з’явилася його молодша сестра.

Окрім військової підготовки, Алекс постійно піддавався пропаганді:

«Нам знову і знову говорили: якщо ви повернетесь в Україну, вас будуть катувати. Ніхто вас не чекає. Вас забули».

Про найважчі переживання Алекс майже не говорить, лише коротко згадує: сім днів ізоляції, примусове поміщення до психіатрії, медичні втручання без згоди. Лише через вісім місяців його матері за допомогою організації Save Ukraine вдалося повернути сина.

1,6 мільйона українських дітей живуть під російською окупацією в Україні, майже 20 000 вивезені до Росії. Алекс хотів би сказати цим дітям:

«Не здавайтеся. Не вірте брехні. Україна чекає на вас — так само, як чекала на мене».