Єдиний раз, коли я бачила сльози в його очах, був тоді, коли лікарі сказали, що лікування триватиме шість місяців. Він відмовився, бо війна. Я вмовила його тільки одним аргументом — що між курсами хімії його відпускатимуть на фронт. І він справді повертався воювати між курсами лікування.
Ми навіть досягли ремісії, але у 2025 році стався рецидив. Мені вдалося вивезти його на експериментальне лікування до Німеччини. Але навіть це не допомогло. 25 липня з його номера зателефонувала його дружина. Вона дякувала за все, що я зробила для Бориса, і сказала, що він помер. Спокійно, під морфієм, а не під ВЛК в Україні, куди його викликали з четвертою стадією раку.
Сьогодні так склалося, що, певно, я була першою, хто дізнався, що його дружина приїхала до Києва з молодшим сином. Вони приїхали оформлюватися в гуртожиток при університеті, куди він вступив. І саме вранці, сидячи під університетом, вона дізналася про смерть на війні свого старшого сина.
Я не можу навіть описати, як боляче про це думати, не те що писати. Але ще болючіше уявити, як це пережити. Завтра вдова Бориса разом з молодшим сином їде на поховання старшого. І замість першого вересня у виші молодший піде на похорон брата.
Не знаю, скільки часу я думала над своїм рішенням. Мабуть, кілька хвилин. Я зателефонувала дружині Бориса і запропонувала, щоб молодший пожив стільки, скільки йому буде потрібно, у мене. У сім’ї, у відносній безпеці, серед тих, хто розуміє його біль. І вдова Бориса погодилась. І син також. Для мене це було надзвичайно важливо.
Далі — справа техніки. Я пояснила ситуацію своїм дітям. Сказала, що є ще одна дитина, якій зараз потрібна допомога. Кожен з них відреагував по-своєму: Остап записав відео-запрошення жити з нами, Андрій сказав, що вони разом їздитимуть, бо його школа і університет майже поруч, Давид сів і намалював малюнок. І ось так у нашій сім’ї через кілька днів з’явиться ще одна дитина. І стільки часу, скільки йому буде потрібно, щоб отямитися, він житиме з нами. І його мамі буде спокійніше.
Часто я читаю, що добро має бути тихим. Але я не погоджуюсь. Добро має бути голосним, щоб ставати прикладом і щоб перетворюватися на норму для суспільства. Бо лише та нація може витримати стільки горя й нещасть, яка не вважає, що бувають «чужі діти», «чужі біди» або «ми вас туди не посилали».
Це єдине, що дає нам шанс вижити як країні. Єднання не лише в лозунгах, а й у серцях.
І якщо моє особисте рішення підштовхне когось зробити щось добре і правильне для ближнього, значить, місія цього допису буде виконана.
З нового тижня я — мама чотирьох хлопців.
Дана Яровая
