Вона наша землячка. Саме Катя та її нескорені побратими — пілоти надихнули на написання книги нашу журналістку-письменницю
23-річна лейтенантка Катерина стала першою й поки що єдиною жінкою – бойовим пілотом штурмової бригади в Україні. Вона удостоєна ордена «За мужність» — високої державної нагороди, яка символізує визнання її відваги, сили духу та відданості країні.
У той час як чоловіки масово ховаються від мобілізації, Катерина сміливо протистоїть ворогу.
Катерина керує бойовим гелікоптером Мі-8, виконує ризиковані завдання на передовій і рятує побратимів під ворожим вогнем. Її історія стала відомою не лише в Україні, а й у світі — про молоду пілотесу писали The New York Times, UNIAN, ТСН та інші медіа.
Журналісти The New York Times описали її так:
«Двері відчинилися, і з’явилася пілот, зморгнувши пил нафарбованими віями, з бордовим манікюром. Один з техніків запропонував допомогти донести важку льотну куртку, але вона відмовилася. Її постава говорила: «Якщо я можу посадити вертоліт — мені не потрібна допомога з курткою».
Сама Катерина зізнається:
«Я прибула сюди не для того, щоб бути дівчиськом. У якийсь момент наша армія зрозуміє це».
Ще одна її фраза стала символічною: «Небо не питає про стать».
Катя стала символом нової України.
Українка вже пройшла шлях від першої мрії про небо в 10 років до бойових вильотів у 23. І він став прикладом того, що жінки можуть бути нарівні з чоловіками у найважчих видах військової служби.
Орден «За мужність» — це не лише нагорода для однієї дівчини. Це знак вдячності всім українкам, які боронять країну.
Катерина стала обличчям покоління, яке доводить: у небі немає гендеру, там є лише професіоналізм, відвага й любов до Батьківщини.
Пілот, лейтенантка служить у 18-ій окремій бригаді армійської авіації. Катерина — друга пілотеса і штурманка гелікоптера Мі-8. Вона — єдина жінка — бойова льотчиця в українській армії, яка виконує бойові завдання на передовій.
Із дитинства, після першої поїздки на Мі-8 у 10 років, Катерина мріяла літати. Натхнення шукала в прикладі батька-офіцера, а вже у 16 років вступила до Харківського національного університету Повітряних сил — і була єдиною дівчиною на курсі. Педагог тоді зауважив: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. У тебе нічого не вийде!» Але інструкторка з вертолітного симулятора показала їй приклад: «Якщо вона може літати, то чому я не можу?»
Катерина дуже рідко бачиться з родиною, але мріє після завершення війни прокатати небом молодшу сестру.
Нам вдалось поспілкуватись із батьком пілотеси Олександром. Він також військовий, як і мати.
– Вже була війна, як Катя виявила бажання піти навчатись на військового пілота.
Тоді була негласна команда дівчат на курс військових пілотів не приймати.
А Катя вже із 10 років вирішила: так буде, і все! Вона у нас з характером.
Тому мені довелось за допомогою колег — військових виходити на міністерство, щоб дозволити Каті вступ до військового льотного вузу.
І вона успішно вступила. А вже закінчувала навчання у Харкові, коли розпочалось повномасштабне вторгнення.
І коли деякі чоловіки шукають, як це уникнути служби чи десь засісти у «теплих» місцях, Катя заявила категорично, що хоче мати бойові вильоти — стільки, щоб стати асом своєї справи. І воювати до перемоги.
Катя — наша велика гордість.
Зрозуміло, що ми дуже хвилюємось. А вона за нас.
Бо і дружина, і я, племінник Віталій – офіцери ЗСУ, двоє чоловіків рідних племінниць — всі воїни.
Бабуся Лідія, у якої Катя була однією із улюблених онучок, все казала: ноги болять, ходити не можу, але прилетить наша Катруся, посадить мене на вертоліт — і полетимо ми з нею у небеса. Все навколо обіцяла показати.
У неї семеро дітей та онуків із початку війни були у війську.
І за кожного з нас у мами боліла душа. Тому передчасно пішла від нас у вічність.
Катю мені дружина подарувала майже на день народження. На одному тижні ми народжені. Катя ще й народилась майже в День авіації.
Тому це їй, напевно, було так написано долею на тих небесах…
Зрозуміло, що ми жили у військовому гарнізонному місті, поряд аеродром.
Тому Катя з дитинства бачила, як злітають у небо літаки й вертольоти.
Коли вся родина військових, неважко було здогадатись, що і Катя захоче служити Україні.
Але що саме військовою пілотесою — навіть для нас із дружиною таке рішення було несподіванкою.
Тепер у родині два пілоти — Віталій поєднує службу у ПС ЗСУ із спортивними досягненнями. Він вже став чемпіоном України, Європи, має інші нагороди. Катя — наймолодша пілотка, яка вже отримала орден «За мужність».
Так і змагаються тепер по життю.
Як повідомив її батько, серце Катерини ще вільне. І заміж дівчина у найближчий час виходити не прагне, хоча кавалерів, думається, що вистачає.
Катерина вражає своєю мужністю і вибором у буремні воєнні роки не лише нас, українців. Про дівчину-пілотесу вже написали найвідоміші світові ЗМІ.
І всі ставлять її у приклад чоловікам-боягузам.
Від автора. Так сталось, що я знаю Катю особисто.
Її вибір і подвиги, які вона вже встигла здійснити разом із побратимами — підкорювачами неба, надихнули мене написати одну із своїх книг серії «Журналістка покоління Х».
Всі чотири книги цієї серії — про унікальне покоління подолян, родину, в якій є мужні пілоти, бійці невидимого фронту — розвідники, про героїчний час, коли ми живемо поряд з Героями та завдяки Героям.
Книги «Мрія», «Син», «Спецпропагандисти — кілери війни» та «Столиця неба», удостоєні «Коронації слова». можна буде придбати із автографом на Вінницькому фестивалі книги VinBookFest, який відбудеться 13-14 вересня у Вінниці. Зустріч із автором — 14 вересня о 13.00.
Запрошую. Крім того, чекаю вас на презентації у Хмельницькій обласній бібліотеці.
За цим телефоном ви можете замовити собі книги: 0677265201.
Про зустрічі в інших містах повідомлятиму на своїй сторінці у Фейсбук чи афішах.
Там ви зможете придбати всі мої книги та поговорити «очі в очі».
З повагою Тетяна Редько,
заслужений журналіст
України, письменниця
