Це сталось під час відпустки

І я опинилась у  епіцентрі стихійного лиха у Болгаріїі, в Еленіте, в общині Несебр. Як і тисячі наших співвітчизників на узбережжі Чорного моря.

В міжсезоння тут з початку повномасштабної війни  жило десь 90 відсотків наших біженців із розбомблених міст і сіл України.

Але, виїхавши з однієї біди – війни,  вони потрапили в іншу.

Як це починалось?

Увечері розпочалась  велика злива із блискавками і громами.

Вона тривала до ранку.

І десь о годині 10-й, перебуваючи на четвертому поверсі в готелі,  я побачила все  як на долоні.

В ущелину з двох гір хлинула спочатку велика багнюка. За нею страшна вода.

Потоп рухався із неймовірною швидкістю і змітав усе на своєму шляху. Вілли складались в купу. Перші поверхи  численних готелів затопило вже за годину.

Вода сама собі формувала швидкоплинні потоки до моря. Де бушував шторм. І в них попливло все – начиння з квартир,  автомобілі, аква і луна парки, магазини і супермаркети, лежаки і паркани.

Перед очима було три стоянки набиті авто і їх за мить не стало. Як і нашого авто.

Але все матеріальне вже не мало значення, бо ми усвідомили, що  йдемо під воду…

Молились!

Бачити як хвилі зверху  з гір несуть все це і авто, вирвані дерева, кіоски,  вдаряються об квартири перших поверхів і трощать та блокують їх разом із людьми, роблячи для них смертельну пастку було не виносимо.

… Коли вода почала спадати,  ми побачили картину подібну Апокаліпсису.

В багнюці по коліна люди почали вилазити  із багатоповерхівок.

Але евакуації не було. Всім радили знайти висоти! Все! І невдовзі ми зрозуміли чому.

Бо розпочалась друга хвиля потопу!

Раптом знову полив дощ і ми бачимо як миттєво з гір валить  друга лавина. Величезна і страшна, вибираючи собі пʼять чи більше вже прокладених першою хвилею русел. Всі біжать по коридорах на верх. А там зверху все тече.

Діти кричать! Істерики у дорослих. На наших очах жінка вчепилась за перила… але її змітає у море…. Як і перших рятувальників! Вже валить те, що не встигла перша.

В наш готель  прибило  знову тонни намулу десятки авто, із верхніх готелів.

Вода наповнює миттєво квартири, а там заблоковані діти, родини…

Розуміємо що ми у пастці – мікрорайон Еленіте у Святому Власі, це неймовірна долина серед двох гір.

І вона стає роковою для тих, хто застряв тут.

Вже не знаємо на якому ми світі, коли під вечір оголошують евекуацію…

Але як ти виберешся із затоплених підʼїздів? І повзтимеш цим жахом до півкілометра із побережжя моря до схилу гори, де чекають рятувальники? І чи не потрапиш на третю хвилю, про яку кажуть усі?

І тут розпочинається третій жах – починають горіти щитки в будинках, після замикання! Всяких спецзасобів тут, на побережжі, не видно до ранку. Пекельного ранку. Тим більше, що дехто, як і ми, виявив  через вікна у великих звалищах  власні авто. Один на одному! Потрощені! Але ж не зникнули у морі…

Вже коли розпогодилось, на другий день просимо залучати техніку, присилати евакуаторів для цих авто. Бо з понеділка там знову дощі і все може повторитись.

Але вся техніка і рятувальники стоять на горбку.

Я із своїм міжнародним посвідченням журналіста прориваюсь туди.

Знаходжу численних «главних». Але вони відмахуються – взавтра, післязавтра…

Бо у них такий алгоритм дій від влади.

Знаходжу мера Святого Власа, вже на другий день потопу в обід.

Але він пояснює, що вся техніка стоїть, бо ще не прибула комісія «зверху», яка має всі ці руйнації зафіксувати…

І як тільки вона це зробить, опише, зафіксує, тоді почнуться роботи…

– Коли? – записую.

– Як тільки – так зразу,  – чую відповідь.

Просто уявіть, як би у нас люди після ракетного обстрілу чекали другий день комісії… і ніхто не проводив ліквідацій. Далі зверху біля гір бачимо з вікон  – якийсь рух розпочинається!

А на цілому кварталі побережжя нікого! Вихідні наступили!

Здійснюю цією багнюкою енний похід на гору, де блимають численні авто керівників.

Знову знаходжу «самого гласного».

Мені показують шеріфа Ніколая Ніколаєва.

Чесно – прекрасний чоловік, все вислухав, всіх направив… але половина з них просто злиняла «десь» під час дороги… переманили ушлі болгари. Здагадуєтесь як.

І так  напором, горлянкою – «Ніколай Ніколаєв наказав» нам вдалось на другий день  евакуювати з цієї гори потрощених авто лише пʼять. Наша була шостою…

Коли викликали приватного евакуатора – його не пустили! Район закритий! Стихійне лихо!

Чоловік не розгинав спини, розчищаючи дорогу до авто.

А нагнані сюди робітники спецслужб ховались за хвоєю і перекурювали.

Коли я намагалась просити допомогти – звучала відповідь – не наказано там. Наказано тут. І показували на доріжку, яку так до вечора і не прибрали.

Так ми без світла і води повели два дні. В багнюці і безнадії.

Зате який шанс це подарувало мародерам – розпочалась нашестя ушлих ромів, які на березі моря виловлювали  валізи і всю утварь із магазинів, проникати у розтрощені квартири. Бо десятки людей, що врятувались, навіть документи втратили. Все що мали  – пішло з водою.

Бідні і болгари, що мали тут магазини, кажуть їм нічого не компенсують – називають втрати – 500000 у.о, мільйони, як і українці,

Бо в «хитродєланих» забудовників там у  більшості немає якогось там акту 16-ть.  Не дай вам Боже таке перенести, а мені дай пошвидше забути ці жахливі спогади.

…Так і евакуювались ми без авто. Мокрі, голодні, холодні, по коліна в багнюці.

Не сподіваючись на ковдри, одяг і теплий чай.

Якщо це комусь дісталось – вибачаюсь, але нам ні. Я могла б ще довго описувати цей потоп. Але скажу одне – їм у нас ще вчитись і вчитись!

Я бачила не раз як ліквідовували місця після ракетних чи дронових ударів в Україні – якщо коротко – то небо і земля.

Кажуть генерал НАТО один сказав парадоксальні слова – найбезпечнішим місцем зараз у Європі є Україна! Бо там уміють давати відсіч. Я лише добавлю – і ворогу і стихійному лиху.

Люди, продовжуйте молитись за наших захисників, наших рятувальників, допомагати.

Бо те, що я побачила там підкреслює – наші вже вміють, їхні – лише починають.

Дякую усім, хто проймався і турбувався!

Слава Україні!

Офіційно – оголошено про 4 жертви і 50 зниклих безвісти.

Хоча їх може бути набагато більше! І серед них більша частина це наші біженці.

На жаль, за весь цей час, я не побачила там і представників нашого посольства. Навіть перекладачів з української.

А там у наших ще лиха та й лиха!

Втрата життів, речей, стелі над головою, після втрати в Україні.

І ніхто там ще цією нашою бідою поки що не проймався. Але це прямий обовʼязок наших послів!

Бо у болгар є гарна відмазка «не розумів і не знам»….

Я що могла і як могла доносила міжнародним журналістам. Думаю це хоч якось допомагало.

Тетяна Редько