На очах у всього світу росія цинічно знищує Україну
Вони вже нічого і нікого не бояться. Вони вже окреслили мету своєї безпричинної війни проти суверенної сусідньої країни. Заради цього російські терористи вийшли із міжнародної угоди про перешкоджання насильству та знущанням.
Рашисти лізуть, щоб знищити український народ і Україну як державу. І заради цього використовують безжальну тактику: випалена земля, розграбовані та знищені міста і села, сотні тисяч смертей і переламана через коліно свідомість волелюбного народу. Щоб мовчали і боялися.
Навіть якщо заради цього їм доведеться розстріляти, заморити голодом чи холодом кожного другого українця, як це вони вже робили з нами десятки разів. І вони знову це зроблять без найменшого докору совісті, що демонструють вже четвертий рік.
Якщо хтось ще вважає, що окупанти тут збираються когось від когось визволяти, то наведу лише одну цифру. В жовтні 2025 року російська армія запустила по Україні рекордних 269 ракет. І кожна з них несла смерть сотням безневинних мирних жителів, серед яких десятки дітей. Вони перед зимою вже майже повністю знищили нашу газовидобувну галузь. І планомірно щоночі ракетами знищують нашу енергетику.
30 жовтня майже двадцять балістичних смертоносних «подарунків від визволителів» знову крутилися над Вінниччиною. А крім них, ще більше пів сотні ударних дронів. Знову на московській фабриці смерті чиясь диявольська рука із триколірним шевроном забирала життя наших знайомих, рідних і близьких.
Біда долетіла і до Ладижина. Серед ночі страшні вибухи налякали сонних людей. Рвонуло у середмісті поміж житловими будинками. Вогонь, уламки заліза, скла. Розтрощені стіни, покручені двері, вікна, знищене хатнє майно… І глибоченна вирва. А найстрашніше — дев’ять поранених дорослих людей і маленька дівчинка Діанка. Її доправили до лікарні у дуже важкому стані.
Дісталося й критичній інфраструктурі. Місто енергетиків було повністю знеструмлене, без води та подекуди без зв’язку.
На місце прильотів оперативно прибули рятувальники, люди приходили до тями і роздивлялися залишки свого довоєнного життя, пересипаного уламками цегли, смертельного залізяччя й піском.
З початку повномасштабної війни це уже тридцятий повітряний удар по симпатичному містечку на березі Південного Бугу. І все лише заради того, щоб повністю знищити електричну генерацію і залишити Вінниччину на зиму без світла і тепла.
Вже навіть ООН заявляє, що це геноцид українського народу, а зграї рашистських дронів і ракет продовжують щоночі свою кровожерливу роботу.
Але наші люди переживуть і цей удар, об’єднаються, як завжди, і полагодять, відновлять, відремонтують, поділяться… І зроблять так, щоб усе було добре. Шкода лише, що про це уже не дізнаються убиті російськими окупантами діти у Запоріжжі, Житомирі, Одесі…
І на Вінниччині, де попрощалися із 7-річною Діаною, яка загинула 30 жовтня внаслідок російської ракетної атаки на Ладижинську громаду.
Дитину похоронили у сусідньому селищі Тростянець. Попри зусилля лікарів, врятувати дівчинку не вдалося. «Під час реанімаційних заходів серце дитини кілька разів зупинялося. Попри всі зусилля медиків, об 11.15 лікарі констатували смерть», — повідомила заступниця директора департаменту охорони здоров’я та реабілітації Вінницької ОВА Тетяна Бондаренко.
Провести маленьке янголятко в останню путь прийшли рідні, сусіди та друзі. Згадували Діану як дуже добру, життєрадісну, розумну й щиру дитину. Тільки пішла в перший клас, гарно вчилась. 18 жовтня святкували її сьомий день народження…
А скільки ще таких прекрасних дітей заберуть благословенні російською церквою смертоносні ракети… Скільки ще горя та відчаю, насильства та зневаги принесуть українському народові імперські амбіції божевільного «старшого брата, який хоче задушити нас у своїх здичавілих обіймах»?
Хто ще хоче помолитися за московського патріарха? Хто ще чекає добра від цинічних вбивць і воєнних злочинців? Хто ще готується зустрічати з хлібом-сіллю «асвабадітєлєй», а потім в теплушках відбувати на освоєння тайги чи в рядах армії терористів штурмувати НАТО?
Поїдьте в Ладижин чи Старокостянтинів на Хмельниччині, подивіться на цю «братню любов». Поговоріть із працівниками «Барлінека» чи «Грін Кула» у Вінниці, сходіть на Алею слави свого села чи Сабарівського кладовища. Може, це вас переконає у тому, що окупанти лізуть сюди не цілуватися з вами. У кращому випадку вам запропонують поцілувати їхній брудний чобіт.
