– Україні потрібен цар, — таку хвилю розганяє зараз махрове крило агентури в рясах МП.

– Бо немає помазаника Божого, то і країна не країна, — знаєте, на що натякають.

Тому вирішила зробити деякий «лікбез».

Чи знаєте ви, що митрополит Київський і настоятель Києво-Печерської лаври не присягнули московському царю? Навіть коли змушував Богдан Хмельницький?

Це дуже ретельно приховували від нас століттями. Але ось правда.

Коли Богдан Хмельницький зі старшиною прийняли рішення про об’єднання із Московією, то братія Києво-Печерської лаври на чолі зі своїм архімандритом Йосипом Тризною і Київським митрополитом Сильвестром виступили категорично проти.

Не присягнули російському царю і всі полки Поділля — Брацлавський, Уманський, полководці Іван Богун, Максим Кривонос, інші… та вся Правобережна Україна!

Митрополит Сильвестр навіть зачинив браму своєї резиденції перед гетьманом Богданом-Зиновієм Хмельницьким, вважаючи його крок під Москву зрадою.

Духовенство, яке на той час було дуже патріотичним й освіченим, розуміло, що представники царя московського лукавлять і це нерівний союз.

Прислали не царя, а якогось холуя. Ну як тепер, на перемовини з Україною.

Отож, освічений митрополит Сильвестр Косов, полководці, чернецтво відмовились присягати московському царю на вірність, а посланців на чолі з Бутурліним, що прийшли схиляти братію до такої присяги, вигнали з Києво-Печерської лаври.

Митрополит Сильвестр заявив, що він не бив чолом і милості царської не просив, як і не кликав приходити до себе його посланців.

Через це церемонію присяги московському царю довелось проводити у храмі св. Софії. І, як відомо, туди пішло менше половини учасників визвольної війни за незалежність України, а не приєднання до когось там!

І всі ченці, монастирі були тоді проти будь-якого єднання з Московією.

1 березня 1654 року до Києва прибув воєвода Фьодор Куракін зі стрільцями. Перші ешелони окупації. Щоб «настращать».

Цікава деталь: наступного дня піддячий Іван та думний дяк Іларіон, ймовірно, підкуплені, бо Московія тоді на власному досвіді знала і вміла це робити — золотом, лестощами, обіцянками, хвалебними епітетами, почали змушувати митрополита присягнути царю. Уявляєте — дяки митрополита!

Проте виконувати вимогу щодо підпорядкування Київської митрополії Москві митрополит Сильвестр категорично відмовився. Ото люди віддані вірі були і Україні.

Для захисту автономії українського духовенства митрополит надіслав делегацію до царя Алєксія із низкою умов. Серед них ішлося про збереження підпорядкування Вселенському Патріарху, не надсилати московських священників в Україну, не забирати представників українського духовенства в Московію.

Як показав час, обіцянок, навіть митрополиту, не дотримались. І таки насильно забрали митрополію (насправді віддали у тимчасове підпорядкування, за документами канцелярії Вселенського Патріархату). Його Святість обманули, як відомо, заманили до Москви і в темниці закрили…

А гетьману Лівобережної України Самойловичу діжками із золотом і возами із хутром приспали сумління.

До речі, саме через непокору митрополита Київського вже в перші роки домовленостей про всього лиш воєнний союз із Московією, а не возз’єднання, як нас вчили, було порушено один із пунктів домовленостей — бо три тисячі московитських вояків мали направити на кордон із Гетьманщиною (Україною) і Річчю Посполитою, щоб виступали так званими «миротворцями».

А направили їх до Києва, щоб вони оточили Києво-Печерську лавру і страхали непокірного митрополита, який підпорядковувався вже БІЛЬШЕ як 500 РОКІВ до цього Вселенському Патріарху, що в Константинополі (Стамбулі) із часу хрещення Володимиром у Києві в 988 році Київської Русі, тобто України.

До 1654 року Україна не мала нічого спільного із Московським царством, яке було улусом Казахстану (Орди), платило данину і Османській імперії.

І носило назву Московія аж до 1721 року! Лише з цього часу Петро проголосив Росімперію, але не приєднавши, а ОКУПУВАВШИ Україну, увівши далі з Катериною окупаційні підрозділи москалів (приблизно 180000). І штаб цієї окупаційної армії деякий час був у м. Тульчині, що у Вінницькій області.

Про те, як знищили підло і жорстоко Запорізьку Січ — вже відомо.

Ось така правда.

Це дуже перегукується із сучасними подіями.

Як можна пропагандою, тим же підкупом одурманити народ і священників МП. Підмінивши їх агентурою ворога в рясах.

Бо тепер вони чинять категорично і протилежно тому, що було на початку.

А щодо віри домовленостям із двоголовими, то там, як завжди — одна голова не знає, що робить інша.

Але хижі і брехливі обидві! І це головне, що треба знати.

«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

Бо в шевченківські часи саме так, москалями, називали окупантів — солдатів тієї окупаційної армії росімперії.

І щоб цього не сталось знову — борімося! Поборемо! Як їхніх, так і наших гнид, яким хочеться «чолом бити» царям.

Я пишу цей «лікбез» для тих, кого сьогодні заманюють хвилею іпсо промосковські священники, що Україні потрібен цар!

Лоби побережіть! І голови!

Тетяна Редько