Я два місяці живу і не розумію, якого біса вчительська, ВЧИТЕЛЬСЬКА (!) в одній зі шкіл, де я почала працювати, — це російськомовний простір.

Чому освітяни, які мали би бути світочами, мали би розуміти, чому мова важлива, — між собою на перервах, а часом і з учнями (!) спілкуються російською???

Я дуже хотіла “стати своєю” у цьому колективі. Тому я стримувалася і мовчала. Звинувачувала себе у слабкодухости.

Але сьогодні, коли почула, що “ані раз’єдіняют страну, коґда трєбуют, чтоби всє ґаварілі на украінскам” — не витримала.

Бо парадокс у тому, що російськомовні, які на 12-му році війни вперто послуговуються мовою окупантів, країну чомусь НЕ розділяють.

А розділяють, бачте, україномовні!

Знаєте, що я почула у відповідь?

Що “ізначально била Кієвская Русь і там гаварілі на рускам!”

Що вона “можєт разюаварівать на украінскам лучшє многіх на Западной”

ЧОГО Ж ТИ, БЛЯХА, НЕ ГОВОРИШ???

Вибір мови — не звичка. Це маркер. Це цінність. Це позиція.

Колись, у 23 роки я прийняла рішення говорити українською.

Щоб моя дитина чула хоч від когось(!) у сім’ї українську.

Адже моя родина була на той час зросійщена повністю!

Мої дід з бабусею виросли у селі на Полтавщині, але, переїхавши до Харкова, отримавши керівні посади, — стали говорити російською (не факт, що у такому порядку).

Моя мама виросла у зросійщеному місті, у вже зросійщеній повністю родині.

Та ця жінка у свої 60 розуміла, що російська мова — та ж сама зброя росіян.

І вперто та впевнено переходить на українську!

Я вважаю освітян, які послуговуються російською — злочинцями.

Співучасниками агресії.

Вони підживлюють чужу мову там, де має панувати своя.

А мене на новій роботі тепер вважають стервом.

П. С. Я дуже жалкую, що мене захлинули емоції і я не змогла спокійно та холодно добирати аргументи.

Адже її спіч, що “в Кієвскай Русі ґаварілі на рускам” — це ж буквально(!) наратив про адін народ!

І це безпосередній доказ того, що російська мова відкриває широченні ворота російській пропаганді.

Анна Арінахова