Бабуся взяла мене, дошколярку, на кладовище. Мала прибрати могили до поминальних днів.
Матері, батька, бо чоловік і брати – лиш імена на обеліску – загинули на війні «смертю хоробрих», а де могили? Ніхто не знає…
Коли дивлюсь, а поряд шість горбиків маленьких оповитих як саваном барвінком.
Він якраз квітував… і це було так гарно, бо ж синьоокі квіточки заглядали прямо в серце… а ще більше страшно від пронизливих слів, що ввели у ступор:
– А це могилки діток моїх та сестри, ось і вона поряд. В Голодомор всі померли… краще б я…
Але видно ангелів на небі треба більше…
– Як? Хто ж їх так?!
– Власті… – прошепотіла бабуся. І приклала до губів руку.
Її щоки палали… і я вже знала, що так стається, коли бабуся Єфимія переживає найскладніше… бо за все життя жодного разу не матюкнулась… дитячий допуст та щоб тебе шлях трафив – все що чули з її вуст най, най, най…
І раптом я, маленька дитина, глянула на старе кладовище, що так вражало до цього квітом барвінку і побачила десятки інших таких маленьких горбиків…
«І ці – від голодомору?»
Бабуся лише кивнула… – «це лиш похоронені, а ось там – кагати, зрівняні із землею…»-
Далі вже по дорозі бабуся «перевела мову» і показала на хату:
– А ось там жив мій брат.
Зі служби воєнної Сіму, невістку, привіз. То вона народила дитину, а молока не було – голод… пішла ось на це вже вимолочене поле через дорогу і назбирала жменю колосків. З ними її і замели…
Дитинка в етапах померла, їй сім років присудили… а брата за півроку до цього забрали в «чорний воронок», бо народилось у них двоє теляток – рідкість для корови.
Ось він і пожартував перед сусідами, що мовляв назве їх сталіним і леніним. Це коштувало йому етапу до тюрми. Вже звідти і не вернувся..
А Сіма повернулась, через сім років. Без чоловіка, дитини… а ще на тих зонах зійшла з розуму…
А я пізніше, коли дід твій з війни з двома братами не повернувся, прийняла бідолашного односельчанина Василя».
– Це діда Старія? – так я називала дідуся, якого ще зберегла в памʼяті, бо його всі кликали Старий…
– Так, цей Василь відсидів 15 років у таборах, бо працював головою чи завскладом у тому їхньому колгоспі… але не слухався совєтів, людей рятував хлібом…то так наказали.
Прийшов, а його син вже виріс, дружина вдруге вийшла заміж… ні кілка, ні двору…
То я його прийняла. Так і дожив свого віку з нами…»
Боже ж ти мій… досі памʼятаю як моє маленьке серце виривалось із грудей від почутого.
Бо ж свято вірила що «другой такой страни не знают, где так вольно дишит человек», ця пісня була наче другим гімном срср.
Коли ми прийшли додому, я кинулась до ерудованого батька:
«Тату, розкажи про Голодомор, це ж яка трагедія. Чого він виник?…»
І тут я відчула другий шок:
«Це тоді бабуся наговорила?»
І вже до неї:
«Мамо, ну ви добалакаєтесь!…» –
І батько, зціпивши зуби, мовчки пішов на роботу.
А я з роками зрозуміла і це – про цю страшну трагедію, яка була влаштована цілеспрямовано для винищення мого народу, мого роду, ще потрібно було мовчати.
Тупо мовчати. Бо одразу стаття…
– 9 мільйонів українців на найродючішій у світі землі були скошені мором влади, цілими сімʼями, цілими селами… – скажи про це правду… і все! Крах імперії!
Тому так тоталітарно змушували страшними статтями за антирадянщину, розстрілом чи 25 – ма роками тюрми, мовчати!
– Мовчати! Мовчати! Мовчати! – читала я цю однакову відповідь в очах старших оточуючих, роду, земляків, наставників…
А в цей час у клубах всіх збирали, щоб прославляти «щасливе дитинство», що ходило по трупах безневинно замордованих, закатованих, які хотіли всього лиш волі в тюрмі народів…
– Розкривайте ширше двері, йдуть вітати піонери …
І ми під сурми заходили у клуб з галстуками «під час торжественних»…
І віддавали честь «почотному герою», що повернувся живим із війни… один із сотень загиблих! Його імʼя в окрузі знали всі – як і піджак в орденах – назвемо його Аркадієм Тихоновичем. Хоча земляки знали його реального…
Аж раптом в селі скандал.
Священник відмовився хоронити і відспівувати цього самого героя, якому ми віддавали честь!
Бо старожили під час сповідей розповіли про ті звірства, які він, будучи місцевим керівником «продрозверстки» , чинив.
Скількох людей здав і посадив… а далі в «заградзагоні» служив.
Що цьому священнику розповідали люди, на сповіді, я не знаю. Але уявляю той страшний масштаб… що, мабуть вперше за історію цього краю, сталось таке…
Ось так я дізналась вперше про страшну катастрофу людства і тотальний геноцид мого народу. Таким цинічним способом – Голодомором, знищили 9 мільйонів українців, забравши в їхніх дітей вирощений руками батьків, на їхній Богом даній землі, кусок хліба.
Та ще змусити заціпити вуста їхніх потомків!
Щоб оспівували і возвеличували катів! А про знищений рід – мовчати!
Тому згадуймо! Говорімо! Розповідаймо!
Де можемо і як можемо! Нехай ці правдиві свідчення передаються з вуст в уста.
З поколінь в покоління!
Не щадіть дітей своїх та онуків від цієі страшної, але правди! Запалімо сьогодні Свічку памʼяті.
Наша редакція приєднується до почину Українського національного інституту памʼяті і просить вас не мовчати.
Поділіться і ви тим, що знаєте зі спогадів власних та своїх рідних…пишіть тут, чи на нашу адресу.
Бо геноцид, здійснений тоді проти українців дідами та батьками катів, продовжили їхні діти і онуки.
І ця страшна війна – чергове свідчення цьому!
Не забудемо! Не пробачимо!
Тетяна Редько,
заслужений журналіст України
Це лише доведені факти Голодомору як Геноциду українців.
Багато істориків вважає, що жертв було 9 мільйонів. Бо голод був не один.
