Останні події в Китаї свідчать про значно глибшу кризу, ніж це зазвичай намагаються показати зовні. У КНР відбуваються масштабні чистки у вищих ешелонах влади, а державні ЗМІ пишуть про невдалу спробу державного перевороту. П’ять із шести членів вищого військового командування затримані за підозрами в корупції, державній зраді (шпигунстві в інтересах США) та, власне, спробі силового захоплення влади.

Масштаби глибокої внутрішньополітичної кризи очевидні – це серйозна заруба між двома великими групами впливу.

Перша – політичне крило на чолі з Сі Цзіньпіном.

Друга – силовики.

З точки зору першопричин цієї турбулентності варто виділити дві.

Перша – досить напружена економічна ситуація всередині КНР, яка спостерігається з 2021 року й спричинена масштабним крахом ринку нерухомості. Він, за різними оцінками, завдав збитків на суму від 500 до 700 млрд доларів. Кризові явища в економіці були посилені демографічною кризою та високим рівнем сукупного боргу населення, бізнесу й держави (близько 300% ВВП), що обмежувало можливості для фінансових інтервенцій з державного бюджету з метою стабілізації ситуації.

З 2023 року стало очевидно, що темпи зростання експортно орієнтованої китайської економіки поступово уповільнюються через торговельні конфронтації зі США, зменшення обсягів прямих іноземних інвестицій та початок релокації частини західних компаній до Індії та низки інших азійських держав. Для Китаю темпи зростання менше ніж +3,5% на рік є критичними за результатами багатьох краш-тестів. Останні два роки офіційному Пекіну все ж вдавалося дотягувати до +5% річних, але прогнози до 2030 року є радше негативними.

У результаті Комуністична партія в особі Сі Цзіньпіна розпочала ревізію державних витрат і зачепила фінансові інтереси багатьох груп впливу.

Друга причина – логічне продовження першої. Йдеться про спробу реформування силового блоку з боку Сі Цзіньпіна, яка активно розпочалася ще з 2023 року після його переобрання на третій термін (раніше дозволялося максимум два терміни, але у 2018 році до Конституції КНР були внесені зміни, які цю норму прибрали – зовсім нікого не нагадує 😀).

Тоді для Сі стали очевидними масштаби корупції та зловживань в армії та силовому блоці загалом. Мова йшла про мільярди доларів відкатів на фанерних «вундервафлях», які забронзовілі генерали намагалися продавати власному керівництву. Після серйозного державного аудиту було виявлено, що реальний рівень забезпечення війська з точки зору готовності до великої континентальної війни в рази нижчий за офіційні прогнози.

Таким чином почалися масштабні чистки генералітету (середній вік – 65+ років) та поетапна заміна його на молодших командирів (45+ років). Однак система виявилася настільки стійкою, що на третьому році процесу досі блокує значну частину ініціатив власного «вождя» й здатна точково влаштовувати доволі серйозні потрясіння всередині держави.

Не можу дати релевантних оцінок щодо того, чи втримається Сі Цзіньпін у власному кріслі, чи його місце займуть силовики – внутрішню політику надто закритих держав украй важко аналізувати. Але очевидно, що Китай у найближчі 3-6 місяців зосередиться на внутрішній політиці – без значної активності на міжнародній арені.

Тому до зустрічі Сі Цзіньпіна та Дональда Трампа у квітні розраховувати на будь-які дії, пов’язані з врегулюванням російсько-української війни, не варто.

Що це означає для України?

По-перше, Китай тимчасово випадає з великої геополітичної гри. Для України це означає відсутність нових «мирних ініціатив» Пекіна та зниження його дипломатичної активності навколо війни.

По-друге, фінансове вікно для Росії звужується. З позитивного – Китай майже напевне не буде дотувати кризовий російський бюджет у 2026 році, що в умовах падіння доходів РФ є серйозним фактором тиску.

По-третє, зменшуються ризики глобального вибуху. Китай навряд чи розпочне військове вторгнення на Тайвань у 2027 році, а отже, Захід не буде змушений розпорошувати ресурси.

І нарешті – час поступово починає працювати проти авторитарних систем. І Китай, і Росія входять у фазу внутрішнього виснаження, де головним фронтом стає не зовнішня експансія, а боротьба за контроль усередині.

Георгій Біркадзе