Зазвичай, коли ми згадуємо Крути, перед очима постає трагічний образ студентів у холодних окопах. Але за кожним героїзмом стоїть чийсь холодний розрахунок. Командував тим боєм Аверкій Гончаренко — кадровий офіцер, який задовго до появи терміна «гібридна війна» зробив те, що здавалося неможливим.

500 проти 4000. Гончаренко не плекав ілюзій. Він розумів, що втримати станцію проти матроської навали Муравйова — це самогубство. Але він мав наказ: триматися. Кожен час, кожна хвилина того дня були потрібні в Бересті, щоб підписати мир і отримати визнання України.

Він не  «кинув дітей у бій», як пізніше брехала совєцька пропаганда. Він грамотно розставив позиції, налагодив зв’язок і, що найголовніше, зумів організовано вивести більшість хлопців з-під вогню, підірвавши за собою колії. Те, що одна чота заблукала в тумані й потрапила в полон — його особистий біль, який він проніс крізь усе життя.

Чому про нього мовчали? Бо біографія Гончаренка не вкладалася в жоден «правильний» канон. У 1943-му він, уже сивий полковник, знову бере до рук зброю. Дивізія «Галичина». Для когось це привід для маніпуляцій, а для нього — єдина можливість отримати вишкіл і техніку, щоб знову бити того самого ворога, який приніс в Україну Голодомор.

Він бачив ворога в обличчя і під Крутами, і під Бродами. Дві різні війни, але один і той самий окупант.

Цікава деталь: Аверкій Гончаренко прожив майже 90 років. Він помер у США, встигнувши записати спогади, де кожен абзац — це не про політику, а про обличчя тих хлопців під Крутами. Він пам’ятав їхні імена навіть через пів століття.

Це історія про те, як професіоналізм стає легендою. І про те, що справжній офіцер не міняє присягу, навіть якщо змінюються прапори над державами.