Це й справді величезне потрясіння, коли бачиш, як летять сніжки у портрет твого батька, який загинув на фронті, у портрети Героїв, які віддали життя, щоб сюди, у це місто, на цю вулицю ніколи не ступила нога рашиста-окупанта.
Як нестерпно боляче ти почуваєшся, коли зауваження припинити ще більше «розпалює» зухвальців, коли тобі відверто сміються в обличчя. Як страшно усвідомлювати, що у таких ось «веселунів» немає ні найменшого співчуття, ні найменшої поваги до тих, хто довіку не позбудеться ран важкої втрати…
У центрі Хмельницького – Алея Героїв із сотнями портретів на кубах. Саме сюди прийшла з подругою Христина Щербанюк, донька загиблого захисника Віктора Венгера. Ще у 2014 році її батько підписав контракт із ЗСУ. Служив у Національній гвардії України, захищав Маріуполь і Краматорськ. Перед повномасштабним вторгненням був цивільним, але повернувся на службу і потрапив у 10-у окрему гірськоштурмову бригаду «Едельвейс» ЗСУ, був сержантом, воював на Бахмутському напрямку…
Віктор загинув 16 грудня 2022 року поблизу селища Спірне Бахмутського району Донецької області. Йому було 52 роки. Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
«Ми з подругою підійшли до портрета мого батька, я щось про нього розповідала, показувала ялинку, яку поставила, — пригадує той день Христина. — І тут почула, що щось літає біля портретів… Побачила — сніжки летіли прямо в портрети».
Жінка подумала, що її зауваження зупинять «розвагу» підлітків, але цього не сталося. «Вони почали сміятися… Я дістала телефон, аби зняти. Їх це лише заохотило — почали кидати сніжками в мене, в обличчя, в телефон і в мою подругу».
Донька Героя з прикрістю каже, що ніхто із перехожих у центрі міста не підтримав її, ніхто не втрутився, не допоміг «схопити за комір» двох бешкетників-підлітків. Зупинився лише один дідусь і сказав до них: «Що ви робите, у вас що, ніхто не загинув?» А вони просто посміялися. І потім пішли.
Мені було жахливо. Я знову відчула себе, як у школі, коли не могла захиститись. І страшно, бо я доросла жінка, маю дитину, а не змогла навіть захистити пам’ять про батька».
Христина наголосила, що після того, як звернеться у поліцію, не очікує грошової компенсації чи публічних вибачень. «Я вважаю, що правильніше було б, аби вони попрацювали на благо громади, наприклад, прибрали сніг біля Алеї слави».
Зухвальство, цинічність, бездушність молодих людей, які насолоджувалися сніжним боєм на Алеї Героїв, і байдужість перехожих – це не лише «постріл» у серце сім’ї доньки загиблого захисника, а сотень сімей, які щодня оплакують рідних.
Їхній вчинок — не просто хуліганство. Це — наруга над пам’яттю, біль живої людини і знецінення жертви, яку щодня платить Україна. Коли сміються в обличчя доньці загиблого воїна — сміються не лише з неї. Сміються з армії, з держави, з нашої спільної пам’яті.
Тому якщо сьогодні закидання портретів Героїв сніжками і приниження родини загиблого залишиться без належної реакції, завтра ми отримаємо покоління, для якого війна — «десь далеко», смерть — «чужа», а подвиг — «не вартий поваги». І якщо громада, школа, родина не дадуть чіткої правової й моральної оцінки таким вчинкам — ми програємо значно більше, ніж одну локальну історію.
Треба розуміти: сніжки, які сьогодні летять у «пам’ять», прилітають камінням у наше майбутнє.
Вислухала Світлана Василів
