Як тривали ці важкі дні чекання — розповіла Ольга Кисиленко із Оратова. В її сім’ї четверо воїнів.

Вона — мати двох синів і двох невісток прикордонників.

І ось так серце матері живе хвилюванням за кожного. Але найболючішими були ті 45 місяців, коли син Володимир Гайдайчук був у полоні.

Підполковник, один із командирів оборонців Маріуполя, був для ворога особливо небезпечним. Тому його переміщали по п’яти тюрмах росії та окупованих територій. Володимир перебував і в Оленівці.

Син, як офіцер — командир спецзагону, ще до повномасштабної війни боронив Донецький аеродром. І він із побратимами вийшов звідти одним із останніх. На війні Володя із 2014 року.

А далі його із невісткою Катериною направили на службу до Маріуполя.

– 14 лютого я туди приїхала, – розповідає матір Ольга. – Ми відзначили день народження — два рочки його донечці Аміні. І коли мене посадили в поїзд додому, я вже зрозуміла, до чого все йде.

Коли ми з Аміною йшли за квітами, то досі перед очима картина — десь 30 хлопчиків в один ріст, молоденькі такі, військові, вийшли із машини і пішли пити каву.

Де ті діти тепер, яка їхня доля? Досі переживаю і вірю, що вони повернуться.

23 лютого син відправив дітей із свахою до нас у Оратів і з дружиною залишився служити. А далі телефонує і просить: мамо, прийми моїх кумів, друзів, дітей… і ми почали приймати.

Так нас назбиралось 20 чоловік. І жили в одній хаті.

Добрі люди, кум наш Петро Виходзь, тодішня голова Галина Лошак одразу нам продуктами, речами почали допомагати.

Менший син Роман із Оленою у цей час протистояли ворогу під Волновахою — у Другому прикордонному. Бо син служив у Першому загоні.

А далі дзвінок сина у квітні — по голосу відчула страшне виснаження. І це було прощання. Він давав настанови дружині, сказав і мені: мамочко, бережи себе. І закінчив, бо мав ще дружинам рідних підлеглих перетелефонувати.

Ми тоді місця собі не знаходили.

Одні говорили, що він поранений, чи загинув, а я казала, що він у мене сильний, мужній і він витримає. Вірила! Надіялась! Чекала!

Менша дівчинка настільки пов’язана із батьком, що як тільки я починала молитись, Аміна приходила, брала мене за ручку. А далі я її вивчила молитви. І ми так молились. Це дитя обціловувало таткові фото, де лише бачила — знімала і цілувала.

Моя невістка із Новоазовська, там син служив. Квартиру перед війною купили, в кредити всі залізли, але її там під час війни втратили.

Коли Маріуполь брали в оточення, загін вивів Катю із іншими дружинами військових із дітьми та вагітних. Тепер вона служить у Могилів-Подільському прикордонному загоні. З нею і донечки живуть: Вікторія — школярка та маленька Аміна.

Невістку меншого сина Романа Олену, вона військовий медик, посадив на свою машину головний лікар і відправив з іншими дівчатами, наказав рятуватись. А сам — загинув.

Зараз і молодший син Роман, хоча отримав поранення, і невістка продовжують службу у Силах оборони.

А далі син Володя пропав. Більше місяця не знали — живий він чи ні.

Ми звертались куди могли, писали куди могли. Куди тільки не їздила дружина його Катерина, я писала.

Далі дізнались, що Володя в полоні.

– Що Вас найбільше тримало в ці роки чекання?

– Я намагалась як могла допомагати іншим.

Коли син був у Донецьку в тюрмі, то хтось там йому допоміг і він кілька слів нам по телефону сказав.

Всі ці роки я робила добрі справи. Ми із мамою ще одного сина створили спілку «Солдатських матерів», Євдокія Мельничук була ініціатором, я стала головою.

Збирали волонтерську допомогу, організовували базари, в місяць було від 15000 до 25000 волонтерської допомоги, і на них купували машини воїнам і все, що вони просили і ми могли.

Далі я захворіла. Коли оправилась, то приєдналась до волонтерів, що допомагали в госпіталях і лікарнях воїнам. Возили продукти із небайдужим земляком Петром Сапонюком, все необхідне. І там у реанімації я зустріла молоду жіночку Гузель.

У неї було дуже важке поранення.

І я коли її побачила, то сказала, що ми її беремо під свій захист і всім будемо допомагати.

І потім ми її перевели у Вінницький госпіталь, і хірург Осадчий її по шматочках складав. 21 операцію ця військова перенесла. Гюзель одна-однісінька, чоловік загинув…. Але ми її виходили – таки всі разом.

У нас довго не було звісток від Володі, особливо після Оленівської трагедії, Катя писала в Рим до Папи, в Туреччину, у Емірати, куди тільки можна було — звертались я і вона. Але одного разу вона дзвонить і каже, що з полону повернувся його побратим і повідомив, що Володя живий і сам не падає духом та іншим не дає.

Це був Анар Джафаров. Він і мені передзвонив і сказав, що Володимир тримається, що він його командиром був і що він все життя буде вдячним за те, що Володя врятував життя йому та іншим підлеглим, що він завжди на завдання ішов із ними попереду.

Це була така важлива розмова!

– Чи відчували, що у цьому обміні буде ваш син Володимир?

– Чогось мені засвітилось те віконечко із стрілочками на спеціальному сайті. Так повідомляють про обмін.

Серце закалатало. …

Коли мені подзвонила спочатку Катя, а потім Служба, що наш захисник на рідній землі, я була сама вдома і кричала та від радості плакала на всю хату.

І так до вечора не могла себе зібрати.

Далі подзвонив син і казав найтепліші слова.

На другий день кум Петро Виходзь дав машину, і ми в Києві зустрілись у госпіталі, бо тут ще наша поламалась.

Приїхали — обцілували, наобнімались…

А там вже і Катя з дітьми, всі радіють…

А коли я вже повернулась до Оратова, то провела акцію в підтримку полонених та безвісти зниклих і я казала те, що скажу всім читачам:

– Вірте, чекайте! Робіть добрі справи, моліться! А головне — ніколи не опускайте руки.

14 лютого найменшій донечці Володимира Гайдайчука Аміні вже буде 6 років. І вони це свято дівчинки зустрінуть знову разом. Як тоді, перед повномасштабною війною. Але за цих чотири роки пережито і втрачено стільки, що серце зупиняються від спогадів! Але треба жити і вірити! У Перемогу!

Син Ольги Кисиленко зараз проходить реабілітацію.

– Я ще тільки здогадуюсь, що йому довелось пережити в тій страшній рашистській неволі. Бо Володя нічого не розповідає, а ми не запитуємо.

Але тепер наймолодша Аміна зможе не фотокартку, а живого татуся обняти, дружина — приголубити. Мати — підтримати.

І вся ця любов рідних і близьких зцілить Володимира і кожного. Бо перемагає саме ЛЮБОВ!

Спілкувалась
Тетяна Редько