Поблизу села Петріків археологи відкрили поховання бронзової доби.
У землі — чоловік і жінка.

Вони лежали не просто поряд.
Вони лежали в обіймах.

Лоб до лоба.
Очі навпроти.
Її рука — на його плечі.
Її ноги — поверх його ніг.

Наче заснули.

Це поховання належить до Висоцької культури й датоване приблизно XI–X століттям до нашої ери — близько трьох тисяч років тому. Археологи назвали його унікальним: у стародавніх похованнях зазвичай простежується строгий ритуал, але тут — дивовижна ніжність.

Та найсильніше вражає інша версія.

Дослідники припускають, що жінка могла бути живою в момент поховання чоловіка. Її положення тіла виглядає неприродним для посмертного укладання — можливо, вона сама лягла поруч. Є гіпотеза, що вона добровільно прийняла смерть, щоб залишитися з ним.

Ми не знаємо їхніх імен.
Не знаємо, ким вони були.
Не знаємо, що сталося в їхньому житті.

Але знаємо, як вони лежали.

Разом.

Задовго до Шекспіра.
Задовго до легенд про Ромео і Джульєтту.

Це не література.
Це земля.
Це історія, яка зберегла не тільки кістки — а жест.

Три тисячі років минуло.
І їхні обійми досі промовляють.

Можливо, любов справді сильніша за смерть.
Бо навіть коли стираються імена, залишається поза.
Залишається вибір — бути разом.

І, можливо, це одна з найдавніших історій кохання на українській землі.

Поділіться цією історією. Бо наша спадщина — це не лише битви й князі. Це ще й любов, яка пережила тисячоліття.