І наших гетьманів із короткою пам’яттю попереджали, що росія не відчепиться.
Тепер за кожен вкрадений з оборонного бюджету мільйон платимо сотнями життів.
Здається, що такого потужного воєнного виробництва, як в Україні, не було навіть у росії. Сучасні танки, бронемашини, військові кораблі, літаки, ракети, радіолокаційні станції — все це відійшло нам після Біловезького розлучення у справному вигляді. А, крім нього, тисячі одиниць релокованої військової техніки зі Східної Європи після падіння Берлінської стіни приїхали-прилетіли в Україну.
Але замість того, щоб прислухатись до лідерів Польщі та Прибалтики, котрі відразу ж викрили всіх «кротів» КГБ і відрізали їм доступ до управлінських посад на стратегічних напрямах державотворення, в Україні люстрація пройшла кулуарно.
Зрештою, на керівних постах силових відомств опинилися «друзі кремля». І пішов щоденний розпродаж десятків тисяч бойових машин, яких тепер шукаємо по світі і платимо за них по повній. І потекли великі гроші в кишені гетьманів із короткою пам’яттю, і затьмарили їм розум. Бо такий необачний розводняк із Будапештськими угодами і втратою ядерного арсеналу просто не міг бути випадковим. Українську армію свідомо вихолощували.
Хіба цього не бачили перші особи держави? Хіба не розуміли, що ми стаємо легкою здобиччю для будь-якого агресора? Тим більше для сусіда-терориста з імперськими амбіціями? Літали, ручкались, загравали, пригощали цукерками, бо допустили до газової труби і планомірно знищували ще й склади із боєприпасами.
Але навіть цей очевидний сигнал незграбно списували на недопалок сигарети якогось п’яненького прапорщика, який з наганом 1938 року випуску охороняв тисячі тонн снарядів, патронів і ракет. Не йокнуло нічого, навіть коли почали масово витягувати із залишків військової техніки на зберіганні акумулятори, зливати пальне, міняти шини…
Здається, отямились, вже коли клюнув смажений когут повномасштабно. І коли ворожі ДШВ вже кружляли над аеродромом концерну «Антонов» і пуляли у легендарну «Мрію»…
Без внутрішнього великого Нюрнберга ми не зможемо рухатись далі, бо кадебістсько-феесбешні «кроти» досі при владі і досі здають сучасні оборонні виробництва на кшталт ракет «Фламінго».
Але, на жаль, народ, який вже чотири роки ціною своїх життів захищає Україну, зможе це зробити лише після війни, бо зараз громадянський кофлікт лише на користь ворогу. Хоча гарячі голови вже хапаються за зброю, коли щодня чують про чергові вкрадені мільйони цинічними покидьками у погонах і без.
Просто боляче дивитися, коли одні мотаються європами-азіями і просять трохи грошей на армію, а інші, як востаннє, намагаються щось поцупити із тих куцих бюджетів, які обрізає нам війна. Але це вже на сумлінні НАБУ, САП і майже десятка інших антикорупційних органів.
Вже якось за цих 4 роки сама по собі визначилась повна характеристика цієї війни. Крім того, що вона безпричинна та несправедлива, вона стала називатися ще й Народною.
І, якщо дасть Бог, Перемога теж буде Народною. І післявоєнна Україна теж буде по-справжньому Народною. Без ницих лідерів із короткою пам’яттю, які повтікали з країни, коли народ розбирав на вулицях автомати і гранати та давав відсіч терористам.
І новий суспільний договір в Україні має стати Народним, а слугам народу буде чітко відведена роль слуг, які захищають права та інтереси Народу – господаря країни згідно з Конституцією.
Тримайся, Народе, здолаємо і холод, і лиху годину блекаутів, і кровожерливого ворога, коли будемо разом: з єдиною вірою, єдиною мовою і єдиним прагненням справедливої країни для наших дітей та онуків.
Дуже хочеться вірити в те, що і влада за цих 4 роки зробила багато висновків і готова взяти на себе відповідальність за справедливу європейську країну — без мідасів, валютних мільйонерів із МСЕК і ТЦК, без злодіїв-чиновників і без депутатів з відкритими кримінальними провадженнями, які за гроші ляльководів-олігархів маніпулюють законами. І, найголовніше: так, як було, уже не буде.
Анатолій Жучинський
