«Я з Києва не виїду, я вдруге з Києва не виїду», – сказала вона. І невдовзі в улюбленому місті, в урочищі Бабин Яр, була розстріляна нацистами. 21 лютого (за іншими даними – 22) ми вшановуємо річницю трагічної загибелі Олени Теліги – поетеси, публіцистки, діячки Організації українських націоналістів.

Своє коротке життя Олена Теліга прожила гідно й послідовно, не зраджуючи власних переконань. Народилася вона в Ільїнському під Москвою в родині Івана Шовгеніва – професора, першого ректора Української господарської академії. У 1917 році родина переїхала з Петербурга до Києва. Батько викладав у Київській політехніці та долучився до урядових структур УНР.

З приходом більшовиків ситуація різко змінилася. Іван Шовгенів був змушений емігрувати до Польщі разом із сином – вояком Армії УНР. Тринадцятирічна Олена залишилася в Києві з матір’ю та братом. Родина жила в злиднях. Дівчина працювала на городах, виконувала важку фізичну роботу, щоб заробити на їжу. Лише в 1922 році сім’я змогла возз’єднатися – непростим шляхом, переходячи кордон убрід.

Оселилися вони в Подєбрадах (Чехословаччина), де батько очолив Українську господарську академію. Саме за кордоном Олена свідомо відкрила для себе українську культуру. Вона почала активно вивчати мову, читати українську літературу, формувати власну національну позицію. Поступово зростала її любов до України – країни, до якої вона мріяла повернутися.

У 1924 році в Празі Олена познайомилася з Михайлом Телігою. Згодом вони одружилися. Їхній шлюб був побудований на довірі та взаємній повазі. Подружжя жило активним інтелектуальним життям, відвідувало літературні вечори й зібрання. У цьому середовищі Олена познайомилася з Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком та іншими представниками української еміграційної еліти. Саме в такому колі формувалася її світоглядна й творча позиція.

Хтось із друзів таємно надіслав вірші Теліги редактору «Літературно-наукового вісника» Дмитру Донцову, після чого Олена отримала схвальний відгук й почала активно писати вже на загал. Її поезія була емоційною, сильною, сповненою внутрішньої свободи та віри в національне відродження.

У 1929 році подружжя переїхало до Варшави, а згодом – до польського села. Жили скромно, часто в нестатках. Олена працювала в недільній школі при Союзі українок-емігранток, викладала українську мову, хоча не завжди отримувала оплату. Згодом фінансове становище покращилося: Михайло знайшов стабільнішу роботу, а Олена продовжила активну громадську й журналістську діяльність.

Початок Другої світової війни став переломним моментом. Попри небезпеку, Теліга прагнула повернутися до Києва. За пропозицією Олега Ольжича вона долучилася до культурної референтури ОУН, читала лекції, працювала над організаційною діяльністю. У 1941 році вона повернулася в Україну і знову убрід, хоча й була можливість сісти в комфортний поїзд, але це – не про мужню Олену. Спершу подалися до Львова, а згодом – до Києва.

У столиці Олена очолила Спілку письменників і стала редакторкою тижневика «Літаври». Видання проіснувало недовго, адже в ньому звучали чіткі заклики до незалежності України та критика окупаційної політики. Газету заборонили. Друзі попереджали про небезпеку, радили виїхати з міста. Та вона відмовилася. Її слова «Я вдруге з Києва не виїду» стали свідомим вироком.

9 лютого 1942 року гестапо заарештувало членів Спілки письменників. Разом з Оленою був затриманий і її чоловік Михайло, який міг уникнути арешту, оскільки не був дотичний до цієї організації, але не залишив дружину.

21 (22) лютого 1942 року Олена та Михайло Теліги були розстріляні в Бабиному Яру разом з іншими українськими патріотами.

Історія Олени – це жива історія про вибір. Вона могла залишитися за кордоном, жити відносно спокійно, писати вірші в еміграції й не наражати себе на смертельну небезпеку. Але свідомо повернулася до Києва, бо вважала, що її місце поруч із власним народом. Для неї слово не було прикрасою чи літературною вправою.Воно було відповідальністю, позицією, способом дії.

Важливо пам’ятати про Олену Телігу. Її життя нагадує: свобода не дається легко, за неї платять надто високу ціну. Ми маємо знати не лише ім’я відданої патріотки, а й шанувати спадщину, читати твори, говорити про неї вголос. Поки ми пам’ятаємо, доти її слово продовжує звучати.