Із прагненням утверджувати ПЦУ, сприяти процесам українізації релігійних громад, формувати єдину помісну Церкву в умовах війни і розпочав своє архіпастирське служіння архієпископ Вінницький і Барський Павло, до цього Хмельницький і Шепетівський. Про це він розповів у інтерв’ю нашій газеті «33-й канал».

– Ваше Високопреосвященство, у період війни, розв’язаної росією, особливої актуальності набули питання, пов’язані з Українською Православною Церквою московського патріархату. Ототожнюючи її з російською агресією, одні церковні громади одразу почали долучатися до Православної Церкви України, інші продовжують відстоювати те, до чого звикли роками, по суті, залишаючись прихильниками російської церкви. Чому так повільно відбувається «прозріння» людей?

– Українці є глибоко віруючою нацією. І віра закладена у нашого народу, вважаймо, на генетичному рівні. Та якщо заглиблюватися в історію, маємо знати, що понад 300 років Україна перебувала під російським ярмом. Нам нав’язували культуру, мову, намагаючись вкрасти історію, знищити все, що давало можливість Україні бути міцною, самостійною. Тих українців, які формували громадську думку, свідомість, совєти страчували. Моїх родичів по дідусевій і бабусиній лінії, до речі, також вислали до Сибіру…

Тому ті родини, які пережили подібні знущання, репресії, і ті, хто усвідомлює, яким страшним було це ярмо і як важливо позбутися його, дуже хочуть, щоб і церква була українською. І ті, хто ще з 2014 року воював на Сході, вже не сприймали церков, які належали до московського патріархату, бо бачили, що вони захищають інтереси ворога.

Під час повномасштабної війни відкрилося чимало фактів, коли священнослужителі московської церкви «здавали» окупантам українських патріотів, виступали колаборантами, залякували людей.

Тож рішення церковних громад, які виявили бажання доєднатися до Православної Церкви України, є правильними, мудрими, адже ПЦУ, яка молиться за Україну, її захисників, на одному боці з народом, є його духовним щитом. На Хмельниччині, до слова, де я був єпископом, а пізніше архієпископом Хмельницьким і Шепетівським, з початку війни до Православної Церкви України перейшло чи не найбільше парафій. Область стала другою після Київської за кількістю тих релігійних громад, які перейшли до ПЦУ.

Дуже правильно сказав Блаженніший Митрополит Епіфаній, що Українська держава, українська земля — це тіло, за яке ведемо боротьбу, відстоюючи історичну справедливість і право жити вільними. Але тіло України нерозривно пов’язане з душею України, тобто з церквою. То ось я хочу запитати людей, які вагаються чи не бажають подивитися правді у вічі: хіба може бути так, що тіло українське, а душа російська?

Знаємо багато прикладів, коли священнослужителі російської церкви не лише обманювали своїх парафіян, а, втікаючи, вигрібали з храму все, що можна. Я об’їздив більшість парафій Хмельниччини, коли розпочався активний перехід церковних громад до ПЦУ. Боляче було слухати розповіді стареньких людей із невеличких сіл Ізяславщини, Теофіпольщини, інших, які своїми руками, коштами підтримували храми і яких обікрали московські попи.

Були, щоправда, й інші приклади. Після початку війни на Хмельниччину переїхали священники з Миколаївської, Херсонської областей, які не могли миритися з тим, що московська церква сіє страх, обман, приниження і підтримує окупантів. Вони отримали парафії в області, їхні враження якнайкращі, бо мали з чим порівнювати.

Ці колишні священнослужителі церкви московського патріархату не могли зрозуміти, чому їхнє вище керівництво не засудило колег-колаборантів, чому не висловлювало своєї позиції, коли дехто відмовлявся відспівувати загиблих воїнів і так далі.

– Від тих, хто залишається під московським патріархатом, і зараз можемо чути аргументи на свій захист. Мовляв, кіріла під час богослужінь не згадують, тож і претензій до них не повинно бути.

– Окремі церкви московського патріархату не згадують кіріла з 2014 року, але не забуваймо, що існує церковна ієрархія. Священник московського патріархату може й не споминати кіріла, але свого архієрея — Онуфрія — обов’язково. А Митрополит Онуфрій під час богослужінь неодмінно повинен згадувати патріарха (а це кіріл), відповідно до духовного підпорядкування.

Представники УПЦ московського патріархату часто говорять і про свою незалежність. Проте в оригіналі Патріаршої Грамоти чітко зазначено, що Українська Православна Церква всі відносини будує виключно через російську церкву. Про це не згадують або замовчують, що породжує неправдиву інформацію, хибні судження.

Українська Православна Церква визнана в світі, їй належить об’єднувати православних християн, і саме після такого об’єднання ПЦУ стане найбільшою Православною Церквою у світі.

– Як думаєте, Владико, скільки часу знадобиться, щоб відбулося об’єднання всіх без винятку церков у єдину помісну Церкву України?

– Не можу сказати, скільки знадобиться часу, але знаю, що без промислу Божого ніщо не відбувається. Ми отримали Томос про автокефалію, коли мало хто сподівався на це. І нині маємо всі підстави для того, щоб позбутися московського патріархату, щоб мати єдину Православну Церкву України. До цього додам: ніхто з нас не вибирає, коли народитися, але від кожного з нас залежить, якими ми будемо.

– Багато хто вважає, що в період війни держава повинна втрутитися і на законодавчому рівні заборонити церкву, яка хоч і заперечує, але все одно приналежна до московського патріархату, тобто до Російської православної церкви.

– Тут треба опиратися на законодавчі акти. Та є низка питань, на які не можна не звертати увагу. Чи не повинна держава реагувати, коли зневажають національні цінності, мову? Коли відкрито звучать заяви, що Україна — це Малоросія? Так, церква відділена від держави, але владі треба бути далекоглядною, мудрою і рішучою. Знаємо, в окупованому Криму, на окупованому Сході України не залишилося ні української церкви, ні українського вчителя, нічого українського. І якщо хочемо зберегти державу, хочемо, щоб вона вистояла, треба робити правильні висновки. Представники церковних громад — це громадяни України, інтереси яких влада зобов’язана захищати. Заради збереження української землі, нації, національної спадщини має відбутися духовне об’єднання. Думаю, влада також повинна бути зацікавлена в цьому.

– Ви, Владико, часто їздите на передову до українських воїнів. Що вони кажуть із цього приводу?

– На передову я їжджу ще з 2015 року. Бачив розбитий Слов’янськ, Сєверодонецьк, інші міста. Спілкуючись із воїнами, зрозумів, що на війні немає невіруючих. І кожен, хто нині боронить країну від російських загарбників, у російську церкву не піде, не впустить у свою душу московський патріархат.

Зараз у лавах захисників є багато українських священників, з якими також неодноразово зустрічався. Знаєте, аж мороз по шкірі, коли бачиш, як у земляних окопах, мокрих, холодних, вирубують невеликі заглиблення, щоб покласти іконку. Або як з намету облаштовують невелику церкву, де можна помолитися, посповідатися. Мене це вражає до глибини душі.

Я також вражений волонтерами, для яких допомога армії стала потребою, що в багатьох церквах ПЦУ створені волонтерські пункти допомоги воїнам.

Війна закінчиться, ми переживемо лихоліття, і ці неймовірні люди, справжні патріоти, незважаючи на труднощі, будуватимуть нову Україну, таку, про яку мріяли. Ось на таких українцях, які зараз в окопах, і тих, які допомагають наближати Перемогу, триматиметься наша держава. І я, і священники ПЦУ, капелани, свідомі українці молимося за мир, але мир у неволі нам не потрібен.

– А як до Вас прийшло усвідомлення, що хочете служити Богові, стати священником?

– Родом я з Тернопільщини. У дитинстві до церкви мене водили бабця, батьки. І ще з дитинства я хотів бути священником. Отець Роман Сливка, чоловік хрещеної, був моїм духовним наставником, завдяки чому це бажання лише посилювалося.

Батьки не нав’язували ні мені, ні моїм двом братам своєї думки. У своєму життєвому виборі ми були вільні. І хоч в сім’ї не було священнослужителів, я вирішив обрати саме цей шлях, якого прагнула моя душа. Вступив до Тернопільської духовної семінарії імені Кирила та Мефодія. А після семінарії, знову-таки самостійно, з власного бажання, вступив до Київської духовної академії.

Коли я закінчив навчання в академії, мав заробляти на життя. І тому влаштувався на роботу в аеропорту Бориспіль, мав хорошу посаду. Але церкву відвідував постійно, співав у церковному хорі.

Та коли на Сході України розпочалася війна, я вирішив піти в монастир. Моє життя кардинально змінилося, але я не жалкую. Колишні колеги намагалися відмовляти, мовляв, хороша робота, всі радощі життя… Але кожен із нас ці радощі бачить по-своєму. Я обрав чернецтво, відмовившись від сімейного життя. Зрештою, незалежно від того, що обираєш, чому себе присвячуєш, ти маєш бути відповідальним. Хіба сім’я не вимагає відповідальності в стосунках, у вихованні дітей? Так само і життя ченця — це твоя відповідальність перед Богом і перед собою.

Пів року я був послушником Свято-Михайлівського Видубицького монастиря, настоятелем якого тоді був Епіфаній, нинішній Митрополит. Він і благословив мене на постриг. Чернецтво прийняв якраз перед Днем апостолів Петра і Павла, тому й отримав ім’я Павло, хоч у миру я Василь Володимирович Юристий.

– Владико, якщо випадає вільний час, як зазвичай проводите його?

– Слухаю проповіді та плету чотки. Цьому навчився у монастирі. А ще, хоч і не дуже професійно, роблю шкіряні палітурки для книг. Це дуже захопливе зайняття.

– Багато читаєте?

– Читати люблю. І читати, переконаний, треба якомога більше всім.

Із книг, із газет, інших джерел інформації ми повинні брати найкорисніше. Як бджола — вона літає на різні квіти, а нектар збирає з найкращих. Так і людина: багато чого їй доступне, а черпати для себе треба добре, корисне, те, що буде надихати і сприяти вдосконаленню.

– Що хочете сказати нашим читачам на завершення розмови?

– Радійте життю! Воно швидкоплинне. Ми всі — наче плоди на дереві: хтось доживе до глибокої осені, хтось опаде передчасно. Будуть і сонце, і негоди. Та, незважаючи на темні сторони життя, попри страшну війну, треба кожному з нас вміти побачити радість, яку дарує Господь, навіть у дрібничках. Проявляйте любов до ближнього, одне до одного. Бо любов — вона здатна долати зло і наповнити ваше життя світлом.

Розмову вела
Світлана ШАНДЕБУРА