Але я хочу, щоб ми згадали ще одну трагедію. Ту, що сталася рівно 11 років тому в цей самий день. Теракт проти мирних людей. Проти українців.
Почерк той самий.
Замовники ті самі.
Ненависть та сама.
Мета незмінна — зламати нас і знищити.
22 лютого 2015 року, у річницю Революції Гідності, в Харкові люди вийшли на мирну ходу. Вони не несли зброї — лише прапори, гідність і пам’ять. Коли колона проходила біля Палацу спорту, стався теракт – пролунав вибух. Удар був спрямований у саме серце колони — туди, де йшли попереду.
Того дня загинули:
15-річний Даня Дідік.
18-річний Микола Мельничук.
37-річний Вадим Рибальченко.
52-річний Ігор Толмачов.
Вони просто йшли вулицею свого міста. Вони просто хотіли жити у вільній країні.
Багато хто переконаний: цей злочин став розплатою за події 22 лютого 2014 року. Саме тоді в Харкові було зірвано спробу реалізувати сценарій розколу України. У Палаці спорту планувався з’їзд “Партії Регіонів” із просуванням ідеї федералізації, але тисячі містян вийшли й показали — Харків є і буде українським.
Організаторів теракту Сергія Башликова, Віктора Тетюцького та Володимира Дворнікова – увʼязнили. Але згодом їх обміняли в межах домовленостей між Україною та росією. І це той випадок, коли питання справедливості досі болить. Бо зло, яке не отримує остаточного вироку, повертається. Воно не кається — воно шукає нової нагоди. І я це бачимо сьогодні…
Ми часто швидко гортаємо стрічку новин. Нові трагедії витісняють старі. Але пам’ять — це те, що не дозволяє історії повторюватися безкарно.
Згадайте їхні імена.
Згадайте цей день.
Бо поки ми пам’ятаємо своїх загиблих — ми залишаємося народом.
Поки ми тримаємося правди — нас неможливо стерти.
Світла пам’ять тим, хто загинув.
І вічна відповідальність нам — не мовчати і не забувати.
Читай українською
