А може, треба було просто «потерпіти» і звикнути до російського прапора?

Українці часто говорять про великі окуповані міста — Донецьк, Луганськ, сперечаються про Крим, тривожаться за Херсон і оплакують Маріуполь. Та як часто вони згадують маленькі селища? Ті самі, де також відбуваються трагічні події, несправедливість і щоденна боротьба за виживання. Їхні історії не завжди потрапляють у випуски новин, але це не означає, що вони менш важливі.

Чи доводилося вам чути про селище Веселе? Напевно, так, адже на карті України таких назв безліч. Але моє рідне Веселе особливе. Воно розташоване в Мелітопольському районі Запорізької області. Назва цього села бере початок із далеких часів. Легенда розповідає, що колись чумаки зупинялися тут на відпочинок, милувалися зоряним небом Чумацького шляху. Їхня радість від знайденого місця була такою великою, що вони вирішили заснувати тут поселення й дати йому відповідну назву. Веселе могло б залишатися таким і надалі, якби не жахіття війни…

Це був четвер, 23 лютого. Лягаючи спати, я думала про контрольну роботу зі світової літератури, яка мала бути наступного дня. Політична ситуація мене не хвилювала, здавалося, що все під контролем. У голові не вкладалося, що росія дійсно може напасти.

Але вже о п’ятій ранку серце вистрибувало з грудей. Із телевізора лунали страшні слова про початок вторгнення, прильоти, перші жертви. Батьки збиралися на роботу, але їхні плани швидко змінилися, бо тепер потрібно було захистити мене та мого молодшого брата.

Сьома ранку. Хвилювання не відпускає, але навіть у такій ситуації з’являються дивні думки, принаймні до школи йти не потрібно. Ми не вірили і не до кінця розуміли, що відбувається. Так минув цілий день. На диво, у нас панувала тиша, вибухів ми не чули. Лише темрява, вимикали світло, щоб із неба не було видно наших будинків. Спали всі разом на одному дивані в залі, бо так спокійніше. Вікна заклали подушками й ковдрами, наче це могло врятувати.

Наступного дня стало відомо, що окупанти без проблем зайшли в Мелітополь. Вони бомбардували аеродром, а коли все знищили, облаштували там свою базу. Ніхто не був готовий. Чи це збіг обставин, чи сплановані дії — зараз важко сказати. Ворогів було значно більше, наші військові не змогли втримати позиції й були змушені відступити.

Наше Веселе довго залишалося осторонь, хоча навколо вже були окуповані населені пункти: з’являлися російські прапори, по радіо лунали їхні новини. Причиною такої «незацікавленості» стало те, що стратегічного значення селище не мало.

За вікном вже була весна. Березень приніс тепло, і здавалося, що все скоро закінчиться. Тим часом російські війська почали з’являтися у наших краях все частіше. Спершу вони поїхали до голови Веселівської селищної територіальної громади й запропонували співпрацю. Почули категоричну відмову. Мешканці, які мали легальну мисливську зброю, намагалися патрулювати околиці, щоб хоч якось захиститися. Та це тривало недовго. Страх виявився сильнішим за патріотичний запал.

У квітні російські війська зайшли до Веселого. Ми залишилися відрізаними від цивілізації. Порожні полиці магазинів, нестача ліків, відсутність готівки в банкоматах. І постійний страх. Ворог поруч, ходить тією ж дорогою, дихає тим самим повітрям, дивиться із повною впевненістю, що все тут належить їм. Якщо ти вже стоїш на касі, продавчиня з переляканими очима може відсунути твій товар і обслужити російських військових без черги.

Я ніколи не забуду, як зранку визирнула у вікно у своїй кімнаті й побачила на будівлі селищної ради російський прапор. Якою ж була радість, коли сильний дощ зірвав цю ганчірку. Здавалося, навіть природа була проти. Але його повісили знову, вже надійніше.

9 травня потвори святкували «своє свято»: їздили машинами з прапорами, вмикали російські пісні. Окупанти вважали себе «визволителями», тому привезли гуманітарку. Продукти були низької якості, але літні люди мусили якось виживати, брали цукор, гречку, чай, консерви. Пропонували також «допомогу» у розмірі 1000 рублів. Хтось погоджувався, хтось — ні. Люди розділилися. Дехто охоче співпрацював, зливав дані сусідів, показував, що й де знаходиться. Так з’явилися колаборанти. Іншим доводилося виживати серед ворогів і тих, хто обрав зраду.

Речі, які ще донедавна здавались буденними, раптом стали розкішшю. Найбільше лякала думка захворіти. Лікарів практично не залишилось: хтось покинув місто, хтось зачинився вдома. Навіть звичайний візит до стоматолога перетворився на неабияку проблему. У Веселому знайти відповідну допомогу не вдалося, тому єдине рішення було вирушити до Мелітополя. Поїздка, яка зазвичай займала годину, цього разу розтягнулася на цілих дві. У всьому винні блокпости. Перевірки документів, суворі погляди, часом нелогічні запитання. Всередині мене все стискалося від страху. Я міцно трималася за сидіння, в голові лише одна думка: аби нас пропустили далі.

Мелітополь — це місто, яке раніше вражало своєю динамікою розвитку та сучасними змінами. За останні роки воно перейшло на новий рівень завдяки будівництву багатоповерхівок, відкриттю просторих торгових центрів і доглянутим, гладеньким дорогам. Окремої уваги заслуговує високоврожайний сорт місцевої черешні, яка не тільки була символом цього краю, але й годувала всю Україну.

Однак сьогодні місто справляє зовсім інше враження. Коли ти заїжджаєш сюди, на зміну очікуванням побачити сучасний, розвинений населений пункт приходить гнітюча реальність. Сірі вулиці, втомлена атмосфера і всюди банери про «велику росію».

Влітку ситуація загострилась. На наших територіях все частіше з’являються колаборанти та росіяни, і вони не сидять склавши руки. Спершу ламають двері до бібліотеки і викидають з полиць усі книги українською мовою. Потім повністю відключають зв’язок та інтернет. Хочеш користуватись телефоном чи дивитись телевізор? Купуй російську сім-карту і підключай їхнє телебачення. Повсюди розклеюють оголошення про якісь голосування, ходять по домівках, агітують, переконують, що життя нібито стало кращим. Захоплюють підприємства та організації, змушують співпрацювати.

Згодом це торкнулося й мого батька, адже він обіймав керівну посаду в одній із державних структур. Спочатку йому у ввічливій формі пропонували повернути людей на роботу. Але коли побачили, що всі їхні пропозиції не діють, перейшли до погроз. Казали щось на кшталт: «Ми знаємо, що у тебе є діти, дружина, літні батьки. Обміркуй нашу пропозицію».

Паралельно, ніби вишенька на торті, селищем розійшлася новина: школи відкривають, і вже з вересня всі діти мають обов’язково піти на навчання. В іншому випадку їх можуть забрати від батьків до інтернату.

Варто розуміти, що зали-шити все і поїхати — це зовсім не просте рішення. Коли чую думки про те, що мешканці окупованих міст самі винні, мовляв, вони залишаються там, бо їм так зручніше і це їхній свідомий вибір, хочеться побажати цим людям ніколи не опинитися в ситуації, яку переживають ті, хто не мав іншого вибору, крім як залишитися.

Я вдячна своїм батькам, які попри страх і невизначеність вирішили виїхати.

Речі зібрали швидко, більшу частину довелося залишити, бо все життя складно вмістити в кілька сумок. О сьомій ранку 11 серпня ми вже стояли у великій колоні. Стільки машин я ще ніколи не бачила. Це нагадувало справжній апокаліпсис: люди вивозили найдорожче — домашніх улюбленців, телевізори, килими, меблі. Разом їхали немовлята, літні люди, люди з інвалідністю. Усі вірили, що сьогодні зможуть виїхати.

Але вже до вечора стало зрозуміло, що сподівання марні. Цілих сім днів ми намагалися виїхати. На блокпосту, де проходила перевірка, стояли росіяни та ахматовці. Вони дбали про своє: готували собі сніданок, йшли на обідній сон, обов’язково вечеряли, а о сьомій вечора вже оголошували, що блокпост закрито й пропуск припинено. Це виглядало як знущання. Перші три ночі ми з родиною залишалися у мешканців сусіднього села біля блокпоста. Здебільшого це були літні люди, які брали 200 гривень за ніч з однієї людини. Щодня ми ставили будильник на шосту ранку, збиралися та вирушали займати своє місце в черзі. Уявіть: серпень, спека, тільки ви, ваша машина, розпечена дорога й жодної тіні, магазинів чи туалетів. У таких умовах проходив день за днем.

Згодом залишатися на ночівлю у селі стало дорого. Ми почали повертатися до Веселого, до бабусі, хоча дуже тягло додому, до власного ліжка. Але сусіди попередили нас: майже кожного вечора у наш двір приїжджає машина і хтось наглядає за вікнами, перевіряє, чи ми вдома.

18 серпня нарешті настала наша черга. Було страшно. Стоячи в черзі, ми стільки всього наслухалися, що вирішили залишити ноутбук знайомим, а телефони ретельніше почистити. Впускали по п’ять машин, наказували викладати всі речі на дорогу та за сигналом відкривати сумки. Усередині вирувало обурення від такої несправедливості. Хто вони такі, щоб диктувати, що нам робити, і ритися у наших речах? Але змушуєш себе опустити очі, стримувати хвилювання і покірно виконувати всі їхні вимоги, лише б уникнути проблем.

Це далеко не фінал. Попереду на всіх, хто обрав свободу, чекав непростий шлях через сіру зону — територію, де кожна мить могла стати останньою через обстріли або вибух міни під колесами. Ми пройшли цей непростий шлях, і перше, що зробили, опинившись на підконтрольній території, — це позбавилися російських сім-карт. Було лячно звертатися до поліції чи військових, адже в пам’яті залишалися моторошні обличчя з автоматами. Та коли усвідомлюєш, що все позаду, стає трохи легше. З’являється відчуття, ніби ти повернувся додому, хоча справжній дім у тебе відібрали.

У підліткові роки я мріяла переїхати до міста, залишити село та почати нове життя. Здавалося, що десь там, серед гомінких вулиць і неонових вивісок, я знайду свій простір. Але тепер, озираючись назад, все частіше повертаюся думками до дитинства, до того минулого життя, яке, здається, втратила назавжди.

Вінниця стала для мене новим рідним місцем. Я прекрасно орієнтуюся тут: знаю всі трамвайні маршрути, де можна знайти найсмачнішу каву, а також навчаюся в університеті. Цей куточок тепер є невід’ємною частиною мого життя. Проте, якби шість років тому мені хтось сказав, що все зміниться настільки кардинально, я б, мабуть, не повірила.

Вірю, що зможу повернутися додому, пройтися нашими затишними вуличками, завітати до рідної школи, де були і двійки, і радість першого кохання. Піду до нашого парку, де колись із задоволенням гралася на майданчику. Можливо, відновлю дружбу з однокласниками, зірву бабусині тюльпани і поставлю їх на підвіконня. Моє минуле у мене забрали, але віру в краще не зможе забрати ніхто.

Вікторія ЛЕВИЦЬКА,
студентка Донецького
національного університету