Недавно мама дівчаток-трійняток, які 6 років тому народились у одному із сіл Жмеринського району, розповіла у редакції про життя їхньої сім’ї.

– Наша історія неординарна, можна серіал писати. Прошу не вказувати прізвищ, — попросила мама, назвемо Оленою, трійнят Віри, Надії та Любові. — Життя нашої сім’ї нестерпне! Проблем нам додають мої рідні батьки і місцева влада.

…Моя вагітність проходила важко, лікар радила поберегтись. Батьки не бажали народження стількох онуків. Пропонували мені посадити майже 1 га картоплі, посіяти грядки, зварити їжу, поратися по господарству. На 7-му місяці вагітності я сама на таксі поїхала у пологовий. Чоловік був у Києві, а батьки не цікавилися моїм здоров’ям…

Після народження трійні напруга зростала! Дітям було 10 місяців, чоловік не міг приїхати із Генічеська через ковідний карантин. Мати з батьком заявили, що «не збираються пахати на нашу сім’ю». Наша ділянка пустувала, а поруч росла доглянута картопля батьків. Восени ми купували бараболю у сусідів, а мої батьки продавали свої овочі в Одесі.

Якось ми з чоловіком поїхали у справах, а дітей залишили на бабусю, яка запевняла, що з ними буде все добре. У дворі вона сушила сою, діти там гралися. Соя набилась їм у памперси, пекла дитячу шкіру, а ще вони наїлися цих зерен. Це був жах! Баба давала дітям огірки, а потім молоко, приносила недозрілу полуницю, перезрілий виноград, давала гризти кольорову крейду. Після цього дівчатка мучились від харчового отруєння.

Коли діти почали ходити, стосунки ще більше загострились. Протруєне насіння огірків дворічна донечка принесла мені і просила розв’язати торбинку, щоб покуштувати. Звичайно, насіння я сховала. Але, на мій подив, через кілька днів розпаковане насіння лежало на даху собачої будки. Добре, що діти не встигли його помітити. А мати переклала всю вину на свою погану пам’ять.

Ми мріяли створити ігрову зону для дітей. Але дід запропонував нам місце, де раніше жив собака, який помер. Для пісочниці вказав на ненадійні блоки, всередині був пісок. Я боялась за дітей і відмовилась.

1.09.2023 року трійнята разом із старшою сестрою пішли гратись до копанки. Там було слизько, дівчинка посковзнулася і впала у копанку глибиною 1,5 м. Рятувала дитину старша донька. У цей час баба з дідом не цікавились дітьми і спокійно займались власними справами. Коли старша донька привела мокру, заплакану сестричку додому, то баба з дідом ніяк не відреагували. До речі, у цій копанці раніше втопилась старенька бабуся.

Саморобну електрозварку дід лишав ввімкненою у розетку без нагляду. Мої батьки кидали в доступних для дітей місцях ножі, шприци, голки, таблетки, які були повсюди, гарячий чай, дрібні монети, цвяхи, які дав онучці для гри сам дід.

Життя у будинку ставало ще більш нестерпним! Батьки почали закривати від нас двері, не пускали у погріб, де зберігалися продукти, у гараж, у ванну. На подвір’ї закрили кран, щоб діти не мали води влітку. Навіть місця у холодильнику та на плиті не вистачало, бо батьки займали все для власних потреб.

Самі вони травмувались — баба порізала ногу пилою «Дружба», дід ошпарився окропом. Мій чоловік захищав свою сім’ю. А я відстоювала дитячі права! Мої батьки почали нас виганяти, бо наші погляди на виховання та безпеку дітей не збігалися з їхніми. Із чотирирічною трійнею на руках нам довелось покинути батьківський будинок. Але світ не без добрих людей. Дякуємо сусіду, який дав нам притулок, дякуємо усім людям за допомогу у цей скрутний час.

Але проблеми нікуди не зникли. Батьки вирішили, що мають повне право забрати у нас дітей, а нас засадити у в’язницю. Із цією метою вони (після того, як ми вже виїхали):

За допомогою місцевої сільради виписали дітей «в нікуди» (без згоди батьків, органу опіки чи рішення суду). На жаль, їм активно допомагала місцева влада: староста села виписував, не поцікавившись, чи є де нам зареєструвати дітей, а потім надав нам письмову відповідь, що робив це на законних підставах; орган опіки відповів те саме. Зняття з реєстрації відбулося перед Днем захисту дітей!

Неодноразово подавали до місцевого відділку поліції заяви на нас про те, що наче ми їх обікрали та хотіли вбити й відібрати їхній будинок.

Моя мати подала на нас судовий позов, наче ми не даємо їй спілкуватися з онуками. Вона повторювала думку, що їх з дідом хочуть вбити, обікрасти тощо.

Суд, незважаючи на надані нами докази (небезпек, які там є, виписка з будинку, копії неправдивих заяв на нас у поліцію) та прохання не призначати зустрічі у будинку моїх батьків, все-таки призначив там зустрічі в присутності одного з батьків двічі на місяць. Ми подали апеляційну скаргу у Вінницю. Слухання відбудеться 4 березня 2026 року.

Місцевий орган опіки відверто захищає моїх батьків та нехтує правами дітей! Неодноразово я подавала заяви: про незаконну виписку, про небезпеку в будинку моїх батьків, де призначено зустрічі, прохання провести повторне обстеження побутових умов бабусі із зазначенням небезпеки. Подали клопотання до суду про залучення третьої сторони — органу опіки. Клопотання прийняли. Але орган опіки жодного разу не з’явився у суді, не надав свого висновку щодо доцільності спілкування. І повністю підтримав позов моєї матері!

Мене шокували слова старшого судового розпорядника, мовляв, якщо дитина не хоче іти на зустріч із бабусею, то я повинна взяти її за руку і силоміць туди повести. Під час цієї розмови була присутня одна із дівчаток і чула все. Після суду бабуся підійшла до неї, але вона перелякано ховалася за мною, не бажала спілкуватися. Ніхто не звернув на це уваги. Судовий розпорядник відмахнувся, що він до цього нічого не має.

Склалося реальне враження, що батьки мають набагато менше прав по захисту власних дітей, ніж родичі. Невже Закон України дійсно захищає права бабусь і дідусів більше, аніж права малих дітей, у яких не питає думки до 10 років? Чи ця система настільки корумпована, що ніхто не дивиться на людей без хабаря?

Олена Кравчук, читачка