Другим шлюбом він одружився на єврейці з Одеси, на Софії Михайлівні

Її і тільки її я завжди називав мамою. Вона звала мене Моїше.

– Моїше, – говорила вона, – я у заслання поїхала тільки із-за тебе. Мені тебе шкода. Це коли усіх чеченців переселили в Середню Азію. Ми жили у Фрунзе. Я проводив усі дні з хлопцями у дворі.

– Моїше! – кричала вона.

– Йди сюди.

– Що, мамо?

– Йди сюди, я тобі скажу, чому ти такий худенький. Тому що ти ніколи не бачиш дно тарілки. Йди їж суп до кінця. І потім тільки підеш.

Мама сама не їла, а все віддавала мені. Вона ходила у гості до своїх знайомих одеситів, Фіри Марківни, Сари Ісаaківни – вони були більш заможні , ніж ми, – і приносила мені шматочок струделя або ще що небудь.

– Моїше, це тобі.

– Мама, а ти їла?

– Я не хочу…

Я став вести на м’ясокомбінаті гурток, учив танцювати бальні і західні танці. За це я отримував мішок кінських кісток. Мама здирала з них шматочки м’яса і робила котлети навпіл з хлібом, а кістки йшли на бульoн. Вночі я викидав кістки далі від будинку, щоб не знали, що це наші. Вона вміла ні з чого приготувати смачний обід.

Коли я став багато заробляти, вона готувала курячі шийки, цимес, вона готувала оселедець так, що можна було збожеволіти.

Мої друзі по Киргизькому театру опери і балету досі згадують: “Міша! Як ваша мама годувала нас усіх”!

Але спочатку ми жили дуже бідно. Мама говорила: “Завтра ми йдемо на весілля до Меломедам. Там ми гарно поїмо. У нас вдома такого немає. Тільки не соромся, їж більше”.

Я вже добре танцював і співав “Варнечкес”. Це була улюблена пісня мами. Вона слухала її, як Гімн Радянського Союзу. І Тамару Ханум любила за те, що та співала “Варнечкес”. Мама говорила: “На весіллі тебе попросять станцювати. Станцюй, а потім відпочинь, потім заспівай. Коли співатимеш, не верти шиєю. Ти ж не жираф. Не дивися на усіх.

Стань проти мене і співай для своей матусі, інші слухатимуть”.

Я бачив на весіллі ребе, жениха і наречену під хупою. Потім усі сідали за стіл. Грала музика і починалися танці-шманці. Матуся говорила: “Зараз Моїше танцюватиме”. Я танцював раз п’ять-шість. Потім вона говорила: “Моїше, а тепер співай”. Я ставав проти неї і починав: “Ви немт мін, ву немт мін, ву немт мін?.”. Мама говорила: “Бачите який це талант”! А їй говорили: “Спасибі вам, Софія Михайлівна, що ви правильно виховали одного єврейського хлопчика.

Мене прийняли в трупу Киргизького театру опери і балету. Мама відвідувала усі мої спектаклі. Одного разу мама запитала мене:

– Моїше, скажи мені: росіяни це народ?

– Так, мама.

– А іспанці теж народ?

– Народ, мама.

– А індуси?

– Так.

– А євреї – не народ?

– Чому, мама, теж народ.

– А якщо це народ, то чому ти не танцюєш єврейський танець? В “Євгеній Онєгін” ти танцюєш російський танець, в “Лакме” – індуський.

– Мама, хто мені покаже єврейський танець?

– Я тобі покажу…

Вона була дуже гладка, важила, напевно, 150 кілограмів.

– Як ти покажеш?

– Руками.

– А ногами?

– Сам нафантазуєш.

Я шанував Шолом-Алейхема і зробив собі танець “А юнгер шнайдер”. Костюм був зроблений як би з шматків матеріалу, які залишаються у кравця. Брюки короткі, зад – з іншого матеріалу. Я усе це обіграв в танці. Цей танець став у мене “бісовським”. На біс я повторював його по три-чотири рази.

Мама говорила: “Дитинка, ти думаєш, я хочу, щоб ти танцював єврейський танець, тому що я єврейка? Ні. Євреї говоритимуть про тебе: ви бачили, як він танцює бразильский танець? Чи іспанський танець? Про єврейський вони не скажуть. Але, любити тебе вони будуть за єврейський танець”!

Померла вона, коли їй був 91 рік. Сталося це так. У неї була сестра Міра. Жила вона у Вільнюсі. Приїхала до нас у Фрунзе. Стала запрошувати маму погостювати у неї: “Софа, приїжджай. Міша вже сімейний чоловік. Він не згине місяц-другий без тебе”.

Як я її відмовляв: “Там же другий клімат. У твоєму віці не можна!”

Вона говорила: “Моїше, я погостюю трохи і повернуся”.

Вона поїхала і більше вже не приїхала…

Вона була дуже доброю людиною. Ми з нею прожили чудове життя. Ніколи не потребували мого батька. Вона замінила мені рідну матір. Будь вони зараз обидві живі, я б не знав, до якої першої підійти обійняти.”

Махмуд Есамбаєв (Інтернет)