Відповідно у дітей з-під курточок видно вишиванки.
Дівчинка поряд зі мною відкрила на смартфоні й повторює “І мертвим, і живим, і ненародженим” .
Дівчинка красива й дуже зосереджена, тому непомітно для себе почала читати вголос. А голос, ніби джерельце з-під криги.
І тут мені над вухом якесь неоковирне, але вбране так, шо вирвиоко, женщіно, явно мертвонароджене в підсобці національної меншовартості, озвучує:
– Та нащо дітям той Шевченко?! Математику їм треба, інформатику, совріменне шось.
Дівчинка сором’язливо замовкла. А мене вкурвило.
Питаю у женщіно, чи воно, хоч на грам, розуміє реальну цінність Шевченка для України.
Воно відповідає, що часи не ті. Все змінилось і Шевченко – це вчорашній день.
– А хто сьогоднішній? – пробую уточнити.
Женщіно не знає, бо не читає, бо сильно зайняте. Та й взагалі: “Щас технології, а не оце “поховайте і вставайте”, щас миру треба, хватить уже тої війни. Діти мають сучасне читати і вчити, круті треки слухати”…
Моя лекція на тему “Якби ви вчились так як треба” тривала недовго. І не для женщіно вона була. Для дітей. Бо їх, окрім дівчинки, було п’ятеро і вони так дружно почали ставити тьотьку в куток, що я зміг лише додати, що Шевченко й справді крутіший за найкрутіші треки. Бо він – наш воїн спецпризначення з позивним Кобзар. Воїн, чия боротьба триває понад двісті років. Бо ні царату, ні комуністам, ні рашистам, ні сучасним дегенератам не вдалося знищити Шевченкове слово.
Бо, доки живі українці, житиме і Кобзар. Доки ми боремося, він тримає з нами фронт.
Саме така наша сучасність.
До-речі: в Шевченка є власна математика і власна кібернетика. Його алгоритм української волі незмінний: “добре вигострить сокиру” + “вставайте, кайдани порвіте” і арифметична прогресія “кров ворожа рікою у Чорнеє море” – це і є аксіома Перемоги.
Юрій Мельник
