В продовження теми про ТЦК хочу порушити тему, про яку багато хто думає, але не всі готові говорити вголос. Бо тема неприємна. Але якщо її не називати своїми іменами — вона почне руйнувати довіру до армії зсередини сильніше, ніж будь-яка російська ІПСО.
Сьогодні в Україні сформувалась дуже небезпечна моральна диспропорція. З одного боку — мобілізуються цивільні чоловіки без військового досвіду, часто старші за тих, кого вони замінюють. Люди, які ще вчора були інженерами, водіями, айтівцями, вчителями. Вони проходять базову підготовку і йдуть у бойові підрозділи. Часто — на найважчі ділянки.
З іншого боку — існує великий прошарок військових пенсіонерів і офіцерів запасу, які вийшли на пенсію у 40 років, іноді навіть раніше. Багато з них мають досвід, освіту, звання, управлінський досвід. Багато з них фізично придатні. Багато з них могли б бути корисними хоча б у системі підготовки, штабах, ТЦК, навчальних центрах, службах забезпечення, аналітиці.
Але значна частина цієї категорії фактично випала з системи оборони держави.
І проблема не в них персонально. Проблема в тому, що держава досі не побудувала чесну логіку використання цього кадрового ресурсу.
Бо питання тут просте і дуже незручне.
Як може держава одночасно говорити про нестачу підготовлених командирів взводів, інструкторів, штабістів, фахівців з управління і водночас роками не використовувати людей, яких сама ж готувала і яким платить військові пенсії?
Як може держава мобілізувати 45-річного цивільного без досвіду і не мати системного механізму залучення 42-річного колишнього офіцера?
Як може держава вимагати справедливості від суспільства, якщо сама допускає відчуття несправедливої вибірковості?
Це питання не грошей. Це питання довіри.
Бо коли чинний військовий бачить, що поруч із ним воюють люди без досвіду, а професіонали залишаються поза системою — це демотивує.
Коли цивільний бачить, що його мобілізують, а люди зі званнями і пенсіями ні — це викликає роздратування.
Коли суспільство бачить різні правила — воно починає втрачати віру у справедливість.
А війни виграються не лише зброєю. Вони виграються відчуттям справедливості.
Що з цим робити?
Це не про популізм. Не про “всіх в окоп”. І точно не про полювання на відьом.
Потрібна холодна державна логіка.
Перше. Повний аудит військових пенсіонерів і офіцерів запасу до певного віку. Чітке розуміння — хто реально непридатний, хто обмежено придатний, хто може служити у другій лінії, хто може повернутись у систему управління або підготовки.
Друге. Відновлення базового принципу: якщо держава платить військову пенсію працездатній і придатній людині під час великої війни — держава має право очікувати від неї визначеної форми служби. Не обов’язково на передовій. Але служби.
Третє. Створення системного механізму залучення цієї категорії: інструкторські корпуси, мобілізаційні підрозділи, центри підготовки, робота з резервом, територіальна оборона, захист критичної інфраструктури, контрдиверсійні заходи в громадах.
Четверте. Жорсткий перегляд фіктивних висновків про непридатність і схем ранніх пенсій там, де вони були оформлені через зв’язки або корупцію. Не масово. Але показово і юридично чисто.
П’яте. Чесна державна позиція: військова пенсія у час великої війни — це не тільки право. Це також відповідальність.
Бо правда тут дуже проста.
Під час великої війни професійний військовий досвід — це не приватний актив. Це ресурс національної безпеки.
І поки держава не почне мислити саме цією логікою, у суспільстві й далі буде жити відчуття, що існують дві війни. Одна для тих, хто не має зв’язків. Інша для тих, хто “вже відслужив”.
А це найнебезпечніше, що може бути.
Бо армія може витримати нестачу людей. Може витримати нестачу техніки. Але жодна армія не витримує відчуття несправедливості.
І це питання треба вирішувати не після війни, а зараз.
Віктор Ягун
