Якщо є справжні почуття, то бачиш в людині найкраще, незважаючи на її фізичні вади. Відчуваєш величезне бажання оберігати, бути опорою і зігрівати своєю любов’ю.
Саме так і можна визначити стосунки Анни й Дмитра. Багато хто вважав їхній союз дивним, адже Аня з дитинства хворіє на ДЦП, і такий хлопець як Дмитро міг би обрати іншу супутницю життя.
Зрештою, такі думки не давали спокою Ані при першій їхній зустрічі три роки тому. Думала, побачить її цей гарний хлопець і одразу піде. Проте у цій тендітній і беззахисній дівчині Дмитро розгледів значно більше, ніж здатний вловити погляд стороннього. Розгледів насамперед чуйне серце, доброту душі, якою вона готова щедро ділитися. Почали зустрічатися, й Аня нарешті вирвалася з пут смутку, зневіри, розчарувань.
– Діма покохав мене такою, як я є. Для мене це безцінно. Як же було зворушливо, коли просто на вулиці, не соромлячись людей, він зав’язував мені шнурки на черевиках.
У перші ж дні знайомства, розповіла Анна, Дмитро повів її у магазин, щоб вибрала собі одяг, взуття до вподоби, щоб пораділа обновкам. Він показував їй найкращі місця Хмельницького, вони часто бували на природі, відвідували цікаві заходи – все це раніше було неможливим для дівчини. Але тепер біля неї – надійний чоловік, який готовий навіть небо прихилити.
– Він був дуже гарним, добрим і щирим. Такої людини я ще не зустрічала, — каже Анна про коханого.
16 листопада 2024 року Дмитра Костарева мобілізували. Він служив у 47-й окремій механізованій бригаді «Магура», воював на Курському та Сумському напрямках. Найдорожчим дарунком для Анни тоді був голос Дмитра під час телефонних розмов, повідомлення, надіслані перед та після бою.
У щирості їхніх почуттів не було сумніву. Не було вигоди, підступності, хитрих намірів, адже, одружившись із дівчиною-інвалідом, Дмитро зміг би уникнути мобілізації. Проте він з честю виконував свій чоловічий обов’язок, а Аня чекала його з війни.
Звістка про те, що Дмитро приїжджає у відпустку, наче дала їй крила. Не чула себе від радості. Коханий приїхав 30 травня 2025 року. А коли 9 липня вони скромно святкували своє весілля, Аня збагнула: ось воно, справжнє щастя…
Та через двадцять днів, 29 липня, воно покинуло її. У селі Павлівка, на Сумщині, Дмитро Костарев, її опора, її надія, її любов, опинився в епіцентрі смертельного вибуху…
– Без нього дуже важко. Я не хотіла жити взагалі. Дивилася на фото Діми – і плакала, плакала…
Коли у 2022 році Діма переїхав до мене, то зрадів, що маю дві кішки. Він теж дуже любив котів. Бетя стала його улюбленицею, сиділа у нього на плечах, муркотіла. Коли Діму мобілізували, то два тижні вона не їла. Спала на його подушці. І тепер, коли відкриваю шафу, де Дімині речі, вона горнеться до одягу. І я теж…
Батьки Діми втратили єдиного сина, а я – найкращого в світі чоловіка і друга. Це – безмежне горе. Хочу хоча б у сні побачити його, розповісти, як сумую, як не вистачає його, найдорожчого. Ходжу на могилу, на Алею Героїв у центрі міста, обіймаю портрет, подумки говорю з коханим.
Вийти з важкого депресивного стану Ані допомогли в Центрі психологічної підтримки. Психологиня Центру психологічної підтримки «Разом з тобою» Леся Стебло пригадала, що при першій зустрічі з Анею вона побачила жінку, яка втратила сенс життя і постійно плакала.
«Ми говорили не тільки про втрату, а взагалі про самоцінність, про становлення її як особистості. Ми говорили про те, як жінка відчуває себе в ті моменти, коли їй дуже необхідна підтримка не тільки найближчих людей, а й підтримка суспільства. Особливо — в момент втрати. Згодом Аня почала відкривати свої таланти. Вона почала через картини по номерах показувати кожен етап своєї втрати і зображати це саме на картинах — етапи болю, неприйняття, нерозуміння того, що буде далі, того, що сталося з нею через війну. І тепер на її обличчі — усмішка», — пояснює Леся Стебло.
І справді, через картини, за допомогою арт-терапії Анна виливає свій біль, свої відчуття. Їй вдалося навіть організувати кілька виставок. Кошти з продажу картин Анна планує переказати для ЗСУ.
А ще вона вперше вирішила опанувати кондитерську справу. Раніше з тістом «не дружила», а тепер пробує себе у новому захопленні.
– Після втрати чоловіка я ніби стала сильнішою. Діма хотів би, щоб я жила, щоб справлялася в побуті, мала коло людей, які мене розуміють, сприймають. Я знайшла таких людей. І я житиму, щоб зберігати пам’ять про нього.
Світлана Шандебура
