Скажу відразу: написати цього листа я наважувалась кілька місяців. Впевнена, що навіть чуже ім’я мене не врятує від сорому, бо у нашому невеличкому райцентрі вже давно гудуть, що я нагуляла сина від чорного…

Та про все з спочатку. Я із бідної та багатодітної родини, де святкові туфлі були одні на трьох, а цукерки на великі свята. Тато важко трудився все життя у майстерні — ремонтував сільгосптехніку за мізерні копійки. Мама торгувала у крамниці продуктами. Щонеділі всією родиною ми ходили до храму, часто брали участь у хресних ходах та паломницьких поїздках. Все це я робила лише через батьків і тому, що так треба.

Після школи, яку закінчила із срібною медаллю, без вагань стала студенткою Вінницького медуніверситету. Без жодних блатів, і ще й на бюджет. На перших курсах ночі проводила із книгами, бо вчитись було важко, а стипендія була єдиним шансом хоч якось вижити у місті. Тому про ніякі романтичні стосунки мова не йшла. І взагалі я до 20 років не знала, що значить кохати. Але якось у соцмережі мені написав хлопець, що хотів би поспілкуватись. Представився Джоном із далекої африканської країни Нікарагуа. Мовляв, у Вінниці він вже чотири роки і навчається теж у медичному. Аби краще підучити мову, вирішив знайти друзів серед українців. А мене розшукав він випадково, і я здалась йому милою дівчиною. Досі картаю себе за те, що продовжила спілкування із Джоном. Я не знаю, як це сталось, мені батьки раніше постійно наголошували, щоб і справу не мала з чорношкірими, бо то сором. Наводили приклади знайомих, які через бурхливі романи із неграми тепер самі тягнуть на собі дітлахів, бо татусі після інститутів повтікали додому, залишивши тут своїх дам серця. Але хіба я думала тоді…

Вже за кілька тижнів ми із Джоном після дружнього спілкування стали ходити на побачення. І якщо спочатку я повторювала собі, що він не для мене, то з часом стала помічати, що і дня не можу без його голосу та усмішки. Ми стали зустрічатись. Джон дарував розкішні букети, прикраси, водив у ресторани. Хвалився, що в Нікарагуа у нього батьки заможні і щомісяця надсилають сину великі суми грошей. Після того коханий заявив, що як тільки я закінчу третій курс — поведе під вінець… Мене переповнювало щастя. І почуття були такими сильними, що я собі дозволила першу близькість, яка й призвела до вагітності. Дитину ми вирішили залишити, але батькам поки нічого не казати…

Але нещодавно я помітила, що Джон змінився. Став часто ревнувати, наприклад, до листування з друзями. Лаявся, іноді навіть піднімав на мене руку. Спочатку я думала, що це пройде, бо всі хлопці, коли у них вагітніє кохана, трохи з’їжджають з котушок. Але чим далі — тим це відбувалося частіше. У підсумку, одного дня ми сильно з ним посварилися і він зник. На телефонні дзвінки не відповідав. Від спільних знайомих я дізналась, що насправді Джон із бідної родини, а всі подарунки — на позичені кошти у багатих друзів. Мовляв, так він хотів добитись мене, незайману дівчину… І милого мого насправді вигнали з навчання через прогули, і нині він у Одесі. Мабуть, на чергових гастролях, шукає нових дуреп.

А я місяць тому народила синочка-мулата. Батьки, дізнавшись про це, відмовились від мене. Тож живу у старій хатині покійної бабусі. Соромлюсь за ворота вийти, бо всі лиш пальцями тикають. Сміються, що таку порядну із себе вдавала, до церкви ходила, а тут з негром «таскалась»… Знаю, що більшість із вас почне мене засуджувати за скоєне. Знаю і сама себе лаю, але все одно не шкодую, що народила. Сина дуже люблю. Мої подруги кажуть, що моє життя закінчене. Що, мовляв, кому я буду потрібна тепер з дитиною-мулатом, а більшість кавалерів вважатимуть мене жінкою легкої поведінки.

Невже у мене немає ніяких шансів, що мене хтось полюбить? І цей випадок, який стався зі мною, залишиться навічно плямою ганьби? Але ж мені лише 21, все життя попереду. Я хочу бути коханою, хочу ще дітей. Чи мені навіть не варто мріяти про це?

Іра, читачка