Того дня я сіла з подружками на лавочку під вербами. Ми жартували і ділилась дитячими мріями. Та раптом на зупинку під’їхав автобус і з нього вивалив цілий гурт циганок у рясних яскравих спідницях.

Вони бігом порозбігались, і тільки одна із них пошкандибала прямісінько до мене та подруг. Я на все життя запам’ятала її страшний пронизливий погляд. Циганка подивилася на долоньку і прошипіла: «Ти помреш у двадцять шість років». І як прийшла, так і пішла. А я сиділа приголомшена. Мені було тоді всього вісім років. Батькам нічого не розповідала. Лише через багато років про те дивне циганське пророцтво зізналася чоловікові Ігорю. Звичайно, здивувався, але лагідно погладив по голові, пригорнувши до себе. Мовляв, не вір тим циганським вигадкам. З часом те пророкування призабулося, тим паче я і не дуже переживала, бо до двадцятишестиріччя було ще дуже далеко. Життя тішило і поганих сюрпризів не віщувало. Я мала доброго чоловіка, роботу і двох синів.

Та одного дня чоловік прийшов з роботи якийсь знервований. Діти кинулися йому на шию, та він лише роздратувався. Мене така поведінка здивувала. Не переодягаючись, у білій сорочці та при краватці повечеряв, сухо подякував і став збирати речі у дорожню сумку. Я подумала, що у відрядження, але коханий заявив, що йде від мене.

Пригадую, як стояла з брудною тарілкою в руках — так і завмерла на місці. Не хотілося вірити у почуте. В очах затремтіли сльози, занило серце, а Ігор, не звертаючи уваги, й далі вигрібав із шафи свої сорочки та штани. Коли ж я запитала причину такого рішення, коханий заявив, що не хоче стати вдівцем у тридцять… Натомість я відповіла, що вмирати не збираюсь. Та Ігоря це не турбувало. Він крізь зуби кинув на прощання: «Ти не збираєшся, а циганка тобі це сказала. А я вірю циганам. Вони моєму батькові напророкували смерть. І він помер».

І пішов мій Ігор… Життя тоді рухнуло. А я слова циганки згадувала щодня, не спала ночами, все уявляла, як помру. Чи зіб’є машина, чи згорю від страшного раку? Тільки що заболить – відразу бігла у лікарню, але всі лікарі заспокоювали: здорова. І однієї безсонної ночі до мене раптом прийшла думка: треба… втекти від страшного пророцтва. А куди? Подзвонила сестрі, яка жила в Португалії, і попросила, щоб підшукала роботу. Дітей залишила на маму.

Попервах мені було важко звикнути до роботи наймички, та найбільше гнітили думки про рідних. Із часом біль притупився, вже посміхалася, жартувала, надсилала додому подарунки. А через рік вийшла заміж за місцевого Альберта, з яким випадково познайомилася на ринку.

Відтоді минуло сім років. Я забрала дітей до себе в Португалію, народила донечку. І щаслива: не збулося страшне пророцтво циганки, яке розлучило з чоловіком і перевернуло життя з ніг на голову.

Валентина
Вінницький район