2 травня УПЦ МП знову показала своє справжнє обличчя.
Вона відслужила урочистий молебень за загиблими в Будинку профспілок — за тими, кого вже дванадцять років російська пропаганда намагається подати як «невинних мучеників», «мирних одеситів» і мало не «страстотерпців руського міра».
Але є одне дуже незручне запитання:
чому ця ж сама УПЦ МП ніколи не служить таких панахид за Ігорем Івановим — першим убитим того дня проукраїнським активістом?
Чому не молиться за тих одеситів, які вийшли на вулиці, щоб не допустити повторення донбаського сценарію в Одесі?
Чому її сльози течуть лише за одним табором — за табором проросійських заколотників?
Відповідь очевидна.
Бо для УПЦ МП трагедія не в тому, що в Одесі лилася кров.
Для неї трагедія в тому, що в Одесі не перемогла «русская весна».
Саме тому вона роками формує образ Куликового поля як образ «невинно убієнних православних людей з іконами».
Хоча правда значно страшніша і значно незручніша: це були не просто «мирні молільники». Це був проросійський натовп, за спинами якого стояли озброєні бойовики, люди з битами, щитами, вогнепальною зброєю і коктейлями Молотова. Саме з цього середовища летіли кулі в українських активістів. Саме ці сили хотіли розірвати Одесу і втягнути її в кривавий сценарій Донбасу.
І треба чесно сказати:
якби тоді перемогли вони — сьогодні Одеса не була б тією Одесою, яка живе.
Сьогодні там були б руїни.
Були б багаторічні бої.
Були б тисячі загиблих.
Була б така сама випалена земля, як у Бахмуті, Авдіївці, Маріуполі, Донецьку, Луганську.
Бо всюди, де переміг «русский мир», він приніс тільки смерть, знищення, підвали, катівні і кладовища.
І коли УПЦ МП так демонстративно убивається саме за тими, хто стояв на боці цього сценарію, вона фактично оплакує не просто людей.
Вона оплакує невдалу спробу здати Одесу Росії.
Ось чому в цих молебнях немає нічого спільного з християнською неупередженою скорботою.
Це не лише молитва за мертвих.
Це політичний сигнал живим.
Сигнал про те, за ким досі лишається їхнє серце.
І це серце, як і дванадцять років тому, б’ється зовсім не в такт з Україною.
P.S. Варто звернути особливу увагу й на ще один промовистий момент: подібні молебні за проросійськими сепаратистами — це не просто «поминання загиблих», як це намагаються подати. Це чіткий символічний жест, своєрідний сигнал Росії та РПЦ про те, що Одеська єпархія й надалі залишається вірною ідеології «русского міра».
Фактично цим вони посилають до Москви недвозначне послання: «Ми з вами. Ми свої. Ми не відступили від ваших наративів і ваших сенсів. Ми досі чекаємо на вас».
І саме тому такі дії не можна сприймати як нейтральний церковний обряд — це демонстрація ідейної солідарності з тими, хто роками працював і продовжує працювати проти української державності.
Дмитро Боднарюк
