Могилівка провела у останню путь ще одного воїна-героя, могилівчанина (уже 14), який поліг на полі бою за Україну, за її незалежність, за наше майбутнє – МІРОШНИКА Богдана Руслановича…
Не їхав – летів сьогодні на автомобілі таксі з Вінниці, куди був змушений поїхати вранці через невідкладні службові справи, до рідної Могилівки, щоб провести у останню путь не просто односельця, а дорогу моїй родині дитину.
Саме дитину, яка росла у нас на очах. Син нашої дорогесенької кумасеньки Людочки, яка хрестила нашого сина. А ще Людочка одружувала нас з дружиною, бо була на нашому весіллі старшою дружкою. А ще Люда – найкраща подруга дитинства моєї дружини (зростали на одній печі та гралися одними ляльками…)
Тому полеглий воїн Богданчик і НАША ДИТИНА. Пишу дитина, бо він ще навіть не встиг одружитисяся та створити сім’ю…
Йому було лише 27…
Коли доїхав до села Селище та побачив встелену яскравими весняними квітами дорогу, розумів що це остання дорога додому нашого Богданчика, не стримався, не соромився водія, а просто плакав та витирав сльози, що самі наверталися на очі…
Далі – Гнівань, (район Цукровиків) а за ним рідна Могилівка. Картина побаченого, весняні квіти на асфальті (тюльпани та нарциси), що помирають на палючому сонці, як наші мужні воїни на фронті, доводить до справжніх рясних сліз, яких не соромлюсь та плачу “на взрид”. Бачу що свої сльози також витирає таксист…
Думаю про Богданчика, про усіх загиблих воїнів – цвіт нації, що поліг на полі бою…
Богданчик був дуже роботящим хлопцем і ще до війни виїхав на роботу за кордон. Але у минулому році повернувся в Україну, не дивлячись на війну, бо затужило його серденько за рідною домівкою та за матусею… Згодом у жовтні 2025 року був мобілізований. Пройшов навчання, отримав військову спеціальність оператора БПЛА. Служив на покровському напрямку, а нещодавно був переведений на Харківський…
Саме у Харькові у військовому шпиталі зупинилось серце мужнього воїна…
Лежав сьогодні наш Богданчик у труні, кремезний як дуб, бо мав зріст 2 метри 10 сантиметрів, упираючись головою та ногами, у найдовшу труну, яку змогли віднайшли для його поховання…
Зовсім юний з гарними мужніми рисами обличчя, на жаль, з закритими очима, які завжди світилися, випромінюючи особливу доброту та щирість. А ще Богданчик завжди при зустрічі з односельцями посміхався своєю щирою широкою посмішкою… Сьогодні на його молодому обличчі, на його вустах – смуток та печаль…
Як він любив цей світ, свою матусю та своє село, свого пса Мухтара, як він любив тварин…
На фронті приютив усіх кішок та надсилав своїй матусі світлини цілих котячих сімей та писав, що він усіх їх збереже до нашої Перемоги…
Себе, на жаль, не зберіг…
Стояв та плакав сьогодні у Храмі Божому та на кладовиші й думав, життя яким гарним хлопчикам та дівчаткам міг дати цей кремезний хлопець, цей красень, цей козак, цей українець, який ще навіть і не накохався.
Клята московія відібрала у нього життя, а в України – її вірного сина…
Хоронили Богданчика усім селом, а перед траурною процесією несли весільне “гільце” та весільний коровай… Світило яскраве сонце, буяли своїми ніжними молодими листочками дерева, падав у очі ніжний рожево-білий цвіт яблунь та груш і…. щебетали солов’ї, які провождали Богданчика його останньою життєвою дорогою.
Тепер нашому Богданчику усього цього вже не бачити та не чути ніколи…
Споглядати на усе це не було сил, тому… просто плакав.
Плакали усі… за нашим Богданчиком та за усіма воїнами, які полягли на полі бою.
Спочивай з Богом, дорогий наш Богданчику, дорога наша дитино. Вічна тобі пам’ять та Царство Небесне.
Герої не вмирають.
Щирі співчуття нашій дорогій кумасеньці та сусідоньці – матусі загиблого героя Людочці Григоришиній, сестричці Шурочці, усій родині, сусідам, усім могилівчанам.
Юрій Мельник
