Коли чула її, всередині все стискалося. Коли поруч хтось говорив російською – їй ставало фізично погано. Запах алкоголю, чоловічого поту, часнику викликав у неї паніку й огиду.
Ніхто не розумів чому. Для оточення вона була просто стриманою, холодною німкенею, дружиною канцлера. Ніхто не знав, що всередині неї десятиліттями жила смертельно налякана 12-річна дівчинка.
1945 рік. Німеччина програла війну, країна розвалювалася, люди тікали хто куди. Серед нескінченних потоків біженців тікала мала Ханнелоре разом із матір’ю.
Вони намагалися врятуватися від радянських солдатів, але одного дня втекти не вдалося. У напівзруйнованому містечку радянські військові схопили 12-річну дівчинку. Вони її згвалтували, а потім викинули з вікна.
Пізніше вона скаже про це: «Мене викинули, як мішок з цементом». У неї була травма хребта, болі залишилися на все життя. Але найстрашніше було не це.
Після того дня вона більше ніколи не почувалася у безпеці. Російська мова назавжди стала для неї мовою страху. Запахи – запахами насильства. Чоловіки напідпитку викликали жах.
І при цьому вона десятиліттями мовчала. Навіть коли була дружиною одного з найвпливовіших політиків Європи — канцлера Німеччини Гельмута Коля.
Вона стояла поруч із ним на офіційних церемоніях, усміхалася на прийомах, їздила у державні візити. І весь цей час носила у собі війну.
Особливо важко їй стало тоді, коли почалася перебудова і Німеччина почала активно зближуватися з срср. У її житті з’явилися Горбачови, нескінченні зустрічі, спільні вечері, офіційні поїздки.
Вона повинна була сидіти поруч із Михайлом Горбачовим, слухати російську мову, усміхатися Раїсі Горбачовій, вести світські розмови. Для дипломатів це була політика. Для неї постійне повернення у найстрашніший день її життя.
Усі помічали, що між Ханнелоре й Раїсою Горбачовою немає тепла, не складалося. Хоча з іншими першими леді вона легко знаходила спільну мову.
Ніхто не знав, що причина була не в характері й не в політиці. Просто Ханнелоре не могла переступити через власну пам’ять.
Під час одного з візитів її привезли на радянське військове кладовище. Навколо були могили радянських солдатів і вона не могла позбутися однієї думки: «А раптом тут лежать ті, хто зробив це зі мною?..»
Уявіть силу цього внутрішнього жаху. Стояти з офіційною посмішкою серед могил людей у формі, схожій на форму твоїх ґвалтівників і мовчати. Завжди мовчати, бо ти – дружина канцлера, бо ти повинна бути гідною, стриманою, правильною. Її так виховали, терпіти, не скаржитися, не виносити біль назовні. Вона й терпіла, навіть коли всередині все руйнувалося.
У 1993 році вона вперше спробувала накласти на себе руки. Вона знала, що має смертельну алергію на антибіотики, але все одно попросила лікаря зробити ін’єкцію.
Її врятували, але після цього у неї почалась важка алергія на світло. Вона майже перестала виходити вдень, гуляла лише вночі. Наче людина, яка більше не хоче бачити світ.
А потім були нові приниження — політичний скандал навколо її чоловіка, публічні образи, самотність, депресія.
Перед смертю вона написала двадцять прощальних листів. Без ненависті, без докорів, без звинувачень, лише з проханням зрозуміти її втому.
5 липня 2001 року Ханнелоре Коль покінчила з собою. І лише після її смерті стало зрозуміло: вона програла не депресії. Вона програла війні, яка для неї так ніколи й не закінчилася.
