Сьогодні, коли ми по крупицях відновлюємо свою історію, важливо не лише героїзувати, а й тверезо аналізувати. Постать Ілька Борщака — людини, яка десятиліттями вважалася «голосом» української науки в Парижі — сьогодні опиняється під прицілом розсекречених архівів зовнішньої розвідки.

Я цілком припускаю що в його діяльності було багато позитивних досліджень, але він був дуже   фінансово залежний від утриманців, науковцем ніколи не був, хоча багато років себе за нього видавав.

На той час 250 долі щомісячного утримання була значна сума, і ми не знаємо як працював з документами Еллі Борщак.

Хто такий Ілько Борщак?

Він був засновником кафедри українознавства в Сорбонні, автором сотень праць про Пилипа Орлика та Мазепу, а також очільником Архіву української еміграції. Але за цим блискучим академічним фасадом, згідно з новими даними, ховалася тісна співпраця з радянськими спецслужбами.

Методи не змінюються: «Консерви» тоді й зараз.

Історія Борщака — це класичний приклад того, як ворожа розвідка використовує авторитетних інтелектуалів для:

Дискредитації еміграції: Створення внутрішніх розколів серед українців за кордоном.

Інформаційних маніпуляцій: Вкидання потрібних наративів під виглядом «історичних відкриттів» (деякі з яких пізніше виявилися науковими містифікаціями).

Агентурної мережі: Використання професійних зв’язків для збору даних про патріотично налаштованих діячів.

Кільця одного ланцюга

Ми бачимо, що методи «кацапської» розвідки не змінні десятиліттями. Те, що робив Борщак у 1930-50-х роках, сьогодні повторюють сучасні «експерти», «лідери думок» та деякі «культурні діячі», які під прикриттям українського прапора просувають вигідні москві тези.

Уроки для нас:

Гігієна авторитетів: Навіть найгучніші титули (PhD, професор, голова архіву) не є індульгенцією.

Критичне мислення: Перевіряти не лише те, що кажуть, а й кому це вигідно.

Архіви не горять: Рано чи пізно правда про кожного, хто працював на руйнування держави, стає публічною.

Вивчаємо історію, щоб не дати себе ошукати знову.