Її життєві переконання можуть бути прикладом для багатьох-багатьох матерів, у яких клята війна відібрала синів. Для тих, хто занурився у темряву скорботи і не бачить світла. Для тих, хто разом із чорною звісткою вирішує назавжди вдягти чорну хустку.

— Мій Сашко був таким життєрадісним… Дуже любив землю і казав, що не бачить кращого, як засівати її. Навіть у буденному він умів помічати незвичне. І був найкращим сином… — розповідає Тетяна Чеховська з Хмельниччини. — Пекельний біль утрати, страшний розпач оволоділи мною, коли дізналася, що Сашко загинув. Це сталося 22 квітня 2023 року в Білогорівці на Луганщині. Думала, світ для мене згас і сили жити, працювати, радіти покинули мене назавжди.

Та чи хотів би цього мій син? Чи моя слабкість, розпач, туга стануть вдячною пам’яттю про таку світлу та добру людину? І це нав’язливе питання потребувало від мене відповіді. Тож вирішила: я просто зобов’язана бути сильною, і кожен мій новий день буде заради сина… У моєму серці він — живий.

Білим птахом кружляв

Олександр Чеховський служив у 81-ій окремій аеромобільній бригаді десантно-штурмових військ. Був «на нулі», бачив і пережив найстрашніше. 14 березня 23-го року йому виповнилося 36. А за якийсь тиждень, 22 квітня, загинув.

— Після загибелі Сашко наснився Людмилі, його дружині. Попросив, щоб я написала пісню про білого птаха, — розповідає мати. — А коли його проводжали в останню путь, над хатою у наших Зверхівцях пролетів білий лелека.

Я відчувала: то син у небесній блакиті дивиться на нас. І з’явилася пісня «Білим птахом»…

Тетяна робила перші поетичні спроби ще у шкільні роки. Проте довгий час соромилася показувати свої вірші. Зошит поезій був наче її особистою скарбницею, у яку поміщала враження, настрій, почуття у віршованих рядках. І вірші, і пісні, що приходили несподівано в думки, вона озвучувала своїм постійним слухачам — корівкам, яких сільська сім’я тримала в домашньому господарстві і яких щодня доїла Таня. Не раз — не два під час таких «виступів» уявляла себе на сцені.

Але недаремно кажуть, що мрії, виплекані серцем, обов’язково здійснюються. Так сталося і в житті Тетяни Чеховської. Якось таки наважилася подати свій вірш до газети. А згодом побачили світ і збірки — одна, друга… У певний час доля звела Тетяну з прекрасним подільським композитором Іваном Пустовим, який взявся робити аранжування її мелодій. І нині свої пісні, свої вірші пані Тетяна Чеховська дарує своїм шанувальникам на багатьох сценах, у різних колективах. Її творчість заграла невпинним джерелом, у якому вона черпає сили.

— Треба просто повірити у себе, відкинути сумніви і йти за своєю мрією. Творчість привела мене до Хмельницької обласної спілки «Творче коло», до Хмельницького об’єднання «Конгрес літераторів України». У мене зараз стільки друзів-однодумців, стільки добрих людей поряд. Коли на душі важко, телефоную Івану Тимофійовичу Пустовому і кажу: «Нам треба писати пісню»…

Та, крім поезій, пісень, які пише й виконує, пані Тетяна відкриває в собі й інші таланти — вирішила навчитися грі на гітарі. А ще вона взялася за пензель і створює на кухлях, глечиках, дощечках унікальні малюнки, щоразу вдосконалюючи свою майстерність. Ота суміш болю, сліз, жалю після втрати сина не просто поділила її життя на до і після, а й справді зробила сильнішою.

Мати Героя активно зайнялася волонтерською діяльністю, була серед ініціаторів переходу їхньої церкви у селі Зверхівці Сатанівської громади до ПЦУ, своїми патріотичним духом, наполегливістю і любов’ю вона дає наснагу іншим.

Російська — мова вбивць

Постійним є її заклик допомагати воїнам хто чим може, бо на війні, каже, немає чужих дітей, і саме від тих, хто там, залежатиме, яким буде життя тут.

– Не маємо права просто сидіти, чекати. Інакше — ворог може опинитися і під нашими ворітьми, — каже Тетяна Чеховська. — Війна, ці жахливі втрати наших дітей мають навчити: найменшої зернини московитського на українській землі не повинно бути. Я не хочу, щоб мої діти, онуки та їхні нащадки чули мову вбивць. Мені так прикро, що кацапськомовні продовжують загаджувати Україну своїм «язиком». І якщо змиритися з цим, то вони розмножаться, як колорадські жуки, і кацапське насіннячко проростатиме з кодом: «ви всє нам должни».

Дай Боже, наші воїни повернуться додому, матимуть час краще вивчити українську мову, будуть відвідувати українську церкву. Але ми всі вже зараз повинні відкидати все російське. Назавжди! Знаю, що зі мною солідарні тисячі матерів, які зазнали непоправної втрати через російських катів, тих виродків, яким забаглося чужої землі. Я категорична у своїх поглядах: хто хоче «гаваріть па-русскі» — нехай їде у московські болота, щоб і духу їхнього не було серед українців.

Мене вразила цифра «1649» — це кількість українських філологів, які були знищені за один лише 1934 рік. Подумаймо, вони ж могли писати книги, берегти і плекати рідну мову, могли зробити стільки корисного для України. Але їх знищили свідомо, як ворогів, як загрозу московитському злу. Я завжди кажу: обираючи російську, ви обираєте підтримку ворога.

Стільки жертв, стільки найкращих синів віддали життя — невже після цього ще хтось хоче ставати на бік просякнутого злом «язика»?!

Патріотична позиція матері Героя, її волонтерська діяльність, її творчість, зустрічі з людьми, самовдосконалення, жіноча сила — все це про пам’ять про незгасну любов до сина.

— Мені наче душу вирвали з грудей, коли Сашко поповнив Небесне військо. Але я не носитиму чорної хустки за сином. Навпаки — кожен день я хочу наповнити бодай маленькою радістю, корисним змістом, щоб подумки сказати: це тобі, сину, це для тебе, мій Білий Птаху. Ти живий у моєму серці…

Родина Героя Олександра Чеховського встановила у селі Зверхівці «Козацький хрест».

— Коли у мене раптом з’явилося така ідея, синочок приснився мені. Він усміхався і сказав: «На цьому місці, мамо».

…Там, де стояв Сашко, говорив до мене, там і встановили «Козацький хрест» із написом: «Борцям за волю України!» Кошти на проєкт дала наша родина: я, моя донька з сім’єю, невістка з онучкою. Допомогу у встановленні «Козацького хреста» надала місцева влада та агропідприємство. За це ми дуже вдячні.

«Козацький хрест» — це пам’ять про кожного патріота, який не повернувся з цієї війни. Це нагадування, що воля здобувається найбільшими жертвами. Це — подяка всім матерям, які народили, зростили Героїв і котрі навіть у своєму горі залишаються сильними та незламними.

Світлана Шандебура