– Історія нашого міцного та щирого кохання розпочалася у березні 2022 року. Познайомилися в Інтернеті. Банально. Я поставила вподобайку його фото, Дімка мені написав. Спочатку зав’язалась переписка, потім розмови по відеозв’язку, – розповідає Юлія Діхтярук, дружина Дмитра.

– Перша зустріч відбулась у його Вінниці, де Дімка служив. Відлучитись і приїхати до мене у Хмельницький не було змоги взагалі. Війна внесла корективи.

Відстань, незважаючи ні на що, зміцнила наші взаємини. Пропозицію вийти заміж я отримала через 8 місяців після знайомства. Того ж місяця завагітніла. Це було диво, бо ж обоє втратили надію стати батьками. Коли вагітність підтвердила УЗД, нашому щастю не було меж, плакали обоє як малюки. Вірю, що діти приходять у свій час. Не ми обираємо. Вони. Поєднати долі вирішили 14 лютого, на День святого Валентина, так і сталося.

Наше подружнє життя — це ті стосунки, де не потрібно змагатися, доводити свою цінність чи грати роль «сильної» або «зручної». Поруч можна бути просто собою: говорити і бути почутим, мовчати і не відчувати напруги. І що для мене особливо важливо — тут більше дій, ніж слів, а не просто «бла-бла-бла»…

Вагітність теж на відстані, він на службі, на той час забезпечував зв’язок для ОК «Захід», я у рідному місті, працювала до декрету. Але неймовірна підтримка, ота всеосяжна турбота коханого згладжувала гострі кути буденності. Донечку народжували з чоловіком серцем. Він очікував у післяпологовій палаті. Після кесаревого розтину маля одразу віднесли Дімі, він першим пригорнув її до серця, першим отримав «золотий час» контакту — шкіра до шкіри. І саме в той момент триклята війна відійшла у його голові, душі на задній план, саме тоді світогляд коханого перевернувся.

Це була ЛЮБОВ з першого погляду, дотику, взаємності. Це була ще одна сильна сімейна подія, яку б ми не проміняли ні на що. Ім’я Мілана обрала я, синочка називав би чоловік — так домовились. А далі — океан любові, кохання, турботи, піклування, ніжності, вірності для нас, своїх дівчаток.

Важкі розлуки, щасливі зустрічі, переписка, відеозв’язок, переживання, сум, радість від досягнень доні, надважлива взаємна підтримка один одного, ночі в розмовах і мріях — таким було наше спільне життя, батьківство…

ШЛЯХ ВОЇНА

Шлях не лише зброї, а й духу, спрямований на здобуття Перемоги. Із 2002 по 2004 роки Діма проходив строкову військову службу у м.Вінниці на посаді «стрілець-кулеметник». Із 2005 по 2015 роки працював у МВС України у Вінницькій області на різних посадах.

Заочно навчався у Київській національній академії внутрішніх справ України. Мій чоловік був одним з перших, хто без вагань став на захист України ще під час АТО у 2015 році, працюючи в поліції. Це вчинок справжнього чоловіка, справжнього сина України, якого не зламав страх.

Під час повномасштабного вторгнення виконував ключові завдання керівництва в/ч А2656, забезпечуючи зв’язок ОК «Захід».

Із 7 січня 2025 року був переведений на посаду навідника — у в/ч А4689. у складі якої разом з побратимами виконували складні бойові завдання і героїчно тримали оборону в Суджанському районі Курської області.

Дмитро отримав важкі поранення та ушкодження хребта. Незважаючи на пошкоджені балками покрівлі ноги, намагався допомогти побратимам, забувши про важливе правило «спочатку допоможи собі». Я знаю, що він не вмів по-іншому. Жив героєм і загинув героєм, не зрадивши себе. Але я не хотіла, щоб він був героєм. Я хотіла, щоб він просто ЖИВ, щасливо жив. «Я ще з кремля на лижах з’їду», — любив повторювати Діма. Не судилося, доля вирішила інакше.

ВІЙНА І МИ

Кажуть, не шукай війну, вона тебе сама знайде, вона не відпускає тих, кого вже проковтнула, тримає, тягне назад. Діму знайшла і поглинула без вороття.

Дмитро важко переносив кожну загибель побратимів, з болем розповідав про тих, хто повернувся покаліченим.

Честь мундира — це для нього святе. Дуже злився, коли бачив чоловіків у військовій формі напідпитку. Це було моментальним тригером. Казав: хочеш бухати — скинь форму.

Дні «на нулі» були важкими, але бойові товариші завжди і в будь-якій ситуації могли на нього розраховувати.

12 січня 2025 року дізнавшись, що йде «за лєнточку», його словами, просила всіма способами: якщо є можливість – відмовся, курщина — то пекельне пекло, там навіть у полон не беруть… і ще всяке безперебійно говорила. Діма не стримався, сказав: «Досить. Я не сцикло. Повернусь — гулятимемо разом з Міланкою, і ви пишатиметесь мною, бо я вас захистив».

Товариш не зміг виконати його останню волю

Ніколи не підпускала думки, що щось може статися із коханим. Тільки якось при розмові наголосила йому: «Запам’ятай, ти не маєш права померти раніше за мене, не маєш, бо без тебе не зможу».

Дімка промовчав, обняв… і все. Його безумовна впевненість і переконання у світлому спільному майбутті завжди була вище інтуїції. Тепер навчив не боятись смерті, сприймаю її як очевидність. Дав віру в те, що не страшно померти, страшно прожити відміряне безглуздо і пусто. Я до останнього вірила, що він повернеться, пораненим чи ні — неважливо, але ЖИВИМ.

Навіть у морзі заперечувала очевидне, навіть на похороні, цілуючи холодні руки та вуста. Ідучи на прокляту курщину, дав настанову побратиму Кубі (Сергію Куйбишеву): «Повернусь «200-им» — ТИ повідом коханій, ти, обов’язково». Сергій так і не наважився мене набрати і сказати ті фатальні слова, знав, але мовчав до останнього. Мені повідомили з військкомату. А Куба потім, ридаючи разом зі мною, просив пробачення, що не виконав прохання найкращого друга.

Після роковин по смерті наснився сон моїй подрузі – вона народжує, я біля неї. Зайшов до нас Дімка і каже: «Прийшов за Юлею, вона має бути з дитиною». Отак прив’язав мене донечкою на цьому світі, ой як прив’язав. Тільки Мілана і тримає на плаву… Найрідніший загинув, а я залишилась любити… за двох…

Друг по службі, Рома Ткачук, пригадує ненависну курщину: «Ми з Дімою на позиції вирушали в різні дні, він — раніше, я — пізніше. Зустрілись у сховку, де він з іншими бійцями ховались від артобстрілу кацапні. Побачивши мене, сказав з гіркотою: «Малий, я молився, щоб ти сюди не приїхав». Я залишився вибиратись пішим ходом, пораненого Мака забирав евак, ці слова врізались у пам’ять, його останні слова: «Поки ви доберетесь, я вже буду пити пиво».

Більше вони не бачились, ворожий дрон зробив свою чорну справу. Після опізнання у морзі двадцятидворічний Ромка взагалі не говорив кілька днів, не міг…

Юлія Діхтярук