Я поїхала в Італію шість років тому, коли моя дочка Аліна закінчила школу. Я могла i ранiше вирушити на заробiтки, проте не хотiла, аби єдина дитина росла без мами. Тому дочекалась, доки донечка хоч трохи пiдросте та вступить, а вже тодi залишила її зi спокiйною душею. Знала, що вона не з тих, хто п’є, гуляє, шукає погану компанiю. Їхала з єдиною метою — заробити доньцi на квартиру у Вінниці, де вона вчилася. Ми ж з чоловiком планували залишитись у селi, в нашiй хатi, але трохи довести її до ладу. Через рiк донька написала менi, що виходить замiж за однокурсника. Мовляв, хоч i молодi ще, але дуже люблять один одного.

На весiлля я не поїхала, але грошi надiслала. А ще через два мiсяцi в нашу родину прийшло лихо — мого чоловіка збила машина і він помер. I знову я не змогла вирватись в Україну, бо щойно влаштувалась на роботу з бiльш-менш пристойним заробiтком. Коханого свого я вже не поверну, тому думала, як дочці із зятем допомагати.

Аліна та її чоловік Вова жили в нашiй хатi. Я наскладала грошей на однокiмнатну квартиру й меблi, але донька вирiшила iнакше. «Мамо, а навiщо нам те смердюче мiсто i така дорога квартира? — писала вона. — Краще я зведу будинок на нашому подвiр’ї. I ти в ньому житимеш, i ми, i наша майбутня дитина. Сподiваюсь, цього року я вже нарештi завaгiтнiю. Три поверхи збудуємо! Не хвилюйся, грошей вистачить. Та i його батьки трохи допоможуть фiнансово, не хвилюйся!»

Я подумала, що то мудре рiшення, i вiддала всi 30 тисяч євро, зароблених за весь час. Собi лишила зовсiм трохи, про всяк випадок. Тiшилась, якi ж мої дiти молодцi.

Місяць тому я вирішила влаштувати дітям сюрприз — приїхати до них без попередження. Тим паче вдома я так давно не була. Та коли зайшла на подвір’я – оніміла. Замість гарного будинку, на який я віддала всі заощадження, стояла стара хатина, яка ось-ось і завалиться. Повсюди бруд та сморід. Зайшла всередину, а там моя Алінка із зятем за столом випивають. Побачивши мене, вони стали розповідати, що кошти є, але вони у банку, дім збудують пізніше, не можуть бригаду знайти. Та після моєї істерики нарешті зізнались, що дурили мене всі ці роки і 30 тисяч євро програли в карти та витратили на відпочинок. Мовляв, із роботою в Україні важко, тому заробити самі не могли. Я від почутого ридала… Так, грошi менi дiстались несолодко. Перший час я доглядала дiдуся, колишнього адвоката. Вiн загалом був непоганим, але мав звичку все робити за графiком. Стояв бiля мене з годинником. Якщо закiнчувала хвилиною ранiше або пiзнiше — вираховував грошi з мого заробiтку.

А ще накладав штрафи за кожну дрібницю. Потiм я доглядала прикуту до лiжка дiвчину, вона помeрла вiд лейкемiї в 22 роки. Певний час я провела у домi божeвiльної 90-рiчної Пенелопи. Її син Томас був дуже щедрим i завжди доплачував за маминi викрутаси. Грошi, грошi, грошi. I я крутилась, як могла, терпiла все. Соромно зiзнатись, але кiлька мiсяцiв тому я навiть стала коханкою Томаса. За гроші… Господи, я заради своїх рідних продала душу та тіло, я недоїдала! А вони мені ножем у серце.

Зараз я сиджу на вокзалі і пишу це все. Де буду далі? Не знаю. Згнию на чужинi, та до доньки і зятя не повернусь…Хай моя історія стане для вас, земляки, наукою.

Ірина П. Калинівський р-н