Багато хто говорив, що це неправда, але мені не вірилося. Я ненавиділа дзеркала. Навіть в автомобілях, навіть у театрі, де глядачі зазвичай милуються собою в дзеркалах — я обходила їх стороною!

Мені вже було двадцять два, але я ні з ким не зустрічалася. Мені здавалось, що хлопці і чоловіки тікали від мене так само, як і я тікала від власного зовнішнього вигляду.

Якось вирішила на вихідні поїхати у Київ, щоб відволіктися і розвіятись. Купила квиток на поїзд і поїхала. Дивилася у віконце, слухала приємну музику… Не знаю, чого я очікувала від цієї поїздки. Але моє серце билось швидше, коли я думала про столицю. Підсвідомо я прагнула потрапити саме у Київ, саме в це місто, а не в інше! Час в дорозі йшов швидко. Я навіть шкодувала, що не встигла як слід насолодитися дорогою. І пофотографувати нічого не вийшло, адже поїзд мчав швидко.

На вокзалі мене, звичайно, ніхто не чекав. У душі я позаздрила тим, кого зустрічали. Постояла кілька хвилин і попрямувала на стоянку таксі, щоб дістатися до готелю, номер в якому я заздалегідь забронювала.

Сіла у таксі. І раптом чую: «Це ви та дівчина, яка не впевнена у своїй зовнішності і в якої до цих пір немає половинки?» Я була здивована. Подивилась на шофера. Тихо відповіла: «Так».

…Тепер я заміжня за цим чоловіком. А про те, як він тоді здогадався, звідки все знав про мене — я його ніколи не розпитую. Хай залишається таємницею…

Ірина