Коли я вступила до медичного університету, радості моїх батьків не було меж. Повезли у райцентр, накупили модних суконь для своєї єдиної доці.

Навчання мені подобалось, стосунки із однокурсниками були гарні. Хлопці запрошували в кафе, кіно, на морозиво. Але в око мені впав молодий аспірант Антон Олегович. На заняттях я добре відповідала й ставила йому багато запитань. В день, коли аспірант мав приймати іспит, дуже причепурилася. Тихенько зайшла в аудиторію й поклала на стіл свою залікову книжку. Простягнула руку за білетом, однак викладач її перехопив і затримав у своїй. Я встигла побачити, як «голодними» очима він заглянув у мій глибокий виріз плаття. Антон Олегович відповів, що поставить мені оцінку за красиві очі та ніжки. І запропонував піти на каву. Я не була проти.

Наступного дня аспірант чекав мене біля кафе. Ми випили вина, кави, ніжно говорили про все на світі. А я не могла отямитись від свого щастя. Того дня й стали близькими. Зустрічалися часто, хоч я знала, що мій коханий одружений і має сина. Він дарував квіти, різні дрібнички і після кожного побачення казав: «Нікому не говори про наші стосунки, бо можеш зіпсувати мені кар’єру». А я про своє кохання ніколи й не розповідала.

Незчулася, як завагітніла. Думала, чи казати Антону Олеговичу про цю новину. А раптом більше не прийде? Я щораз гарячково думала про візит до лікаря, але ввечері забувалася в любощах… Та одного дня коханий здогадався, що зі мною щось не так. Та й балахончики замість коротких приталених сукенок мене теж здали. І я зізналась, що ношу маля під серцем вже чотири місяці. Антон Олегович просив нікому не казати, що це його дитина. Мовляв, дасть грошей, а я пошукаю лікаря, який погодиться викликати штучні пологи. Та жоден з них не хотів йти на такий страшний крок. Я була у безвиході. Коханий уникав зустрічей. Він на останньому побаченні сказав, що між нами все закінчено.

Півроку тому я народила донечку і від неї відмовилась. Злякалась осуду рідних та бідного майбутнього. Коли вийшла із пологового будинку, подругам сказала, що маля народилось мертвим. До батьків давно не їжджу. Думала, що коли порину у навчання з головою, стане краще і легше. Антон Олегович звільнився із інституту, бо боявся, що розповім всім правду. Але я мовчу. Лиш доця мені сниться щоночі і просить забрати її … Та наважитись на це я досі не можу і не знаю, чи не вдочерили мою крихітку. Як жити далі із цим гріхом, люди добрі?

Марія,
Іллінці