Факт, про який розповім, увійшов до моєї книги «Мрія» із саги «Журналістка покоління Х».
В той час ми вже видавати першу в Україні незалежну газету «33-й канал».
І вона вже мала найбільші тиражі, користувалась популярністю серед людей, але була як кістка у горлі владному бомонду.
– Ви думаєте ця назва пишеться червоною фарбою? Ні, вона пишеться моєю кровʼю, – заявляв роздратовано тодішній голова ОВА.
І нас за його наказом почали, як вони казали, «мочити».
Всім керівникам різноманітних структур було надато абсолютно беззаконний, але дуже реальний наказ – заборонити нашим журналістам всякий доступ до публічної інформації.
Це тепер за ненадання інформації на запит чиновникам світить стаття.
А тоді їхнє слово було основним законом …
І карʼєристи навперебій почали вислужуватись.
«Хто володіє інформацією – той володіє світом»
– чув десь напевно.
– Не отримають ці кляті журналюги її, то буде їм хана!- вирішив.
Він ще наказав відрізати тепло, воду, в морози, під приводом ремонту, який мав тривати вічно, в приміщенні яке орендували тоді для редакції.
І ось я вся задубіла від лютневого холоду із промоклим взуттям, повертаюсь із мітингу і заскакую по дорозі до обласного Управління поліції.
Тоді якраз розчленоване тіло дівчини – моделі Надії знайшли у різних частинах міста.
Тому хотіла взяти коментар міліціянтів щодо розслідування, яке підозріло затягнулось…
З погляду років скажу, що не тільки затягнулось, а стало нерозкритим «висяком» посьогодні.
Заходжу до керівника центру звʼязків із громадськістю УМВС. Якраз того, хто мав ще шукати журналістів, щоб вони інформували людей про хід розкриттів. Бо ж саме для того створена на кошти народу його посада. І не малі погони носив…Полковника!
Але він, той якому я стільки публікацій переписала, щоб вони побачили світ, вважала його наче батьком, ховаючи очі, випалив:
– Більше не появляйтесь в моєму кабінеті і не просіть надати вашій редакції будь-яку інформацію. Бо приказ начальства! Я не хочу за це поплатись роботою. Зрозумійте мене».
«Ну як же? Якраз ви поплатись нею можете згідно закону! Коли цю інформацію не надаватимете за ЗАКОНОМ! Бо в іншому випадку це корупційні дії і стаття за перешкоджання роботі журналіста» – сказати таке я не встигла, та й Сивочолого це мало цікавило. Головне кітель із погонами і негласний наказ боса…
Я побігла назад темними коридорами управління міліції наче із ножем в спині. Не стрималась і розплакалась… була переконана, що у цій теміні ніхто не побачить…
І раптом це маленьке, худеньке, з повними очима сліз дівча буквально наштовхується у вже освітленому коридорі на високого, ставного офіцера із неймовірно інтелігентною поставою!
Я знала Михайла Максимовича на відстані як керівника не одного підрозділу. Важливого, але не головного. Бо таких тоді та і тепер до генеральських погонів не допускали (а мали б!), надто моральним, патріотичним, офіцером, що мав завжди честь був.
Знав він очевидно і мене. Але ось так очі в очі зустрілись вперше…
Це, напевно, була чи не одна людина у світі, крім близьких, хто бачив мої сльози…
– А хто це посмів таку сміливу жінку довести до такого стану?» – випалив він, миттєво оцінивши ситуацію. Видно було, що і він був спантеличений.
«Ану пішли до мене негайно в кабінет, і там мені все розкажете, а я вас чаєм пригощу», – вимовив.
Ви хоча б уявляєте, який це був вчинок?
«Прокаженну» журналістку незалежного ЗМІ, та ще й його співзасновницю запросили на чай в кабінет під «царськими хоромами «боса»?
Коли інші шарахались?
Так я шановному Михайлу Максимовичу «вилила душу» і розповіла про вимогу Сивочолого!
«Ну знайшли на кого ображатись! На цих конʼюнктурних клерків? Та вони від матері рідної задля погонів та посади відмовляться! А ви ось що – приходьте до нас у штаб – чим зможу допоможу. Бо ж знаю, якою цінною для людей є ваша робота. І наш обовʼязок допомагати вам».
А далі він як заступник начальника обласного штабу неупереджено і чесно допомагав нам інформувати вас, шановні читачі.
На основі цього ми робили журналістські розслідування. І чимало темних справ ми розкрили.
І за Михайла Кошарського і коли він пішов у відставку.
Вітри перемін змели тих, хто під козирьок виконував цей та подібний накази. Як і тих, хто їх видавав.
І я на своєму журналістському шляху зустрічала ще не одного такого посадовця, офіцера, що мали честь!
Честь служили своєму народові!
Але той людський, професійний і патріотичний вчинок Михайла Кошарського я запамʼятала на усе життя!
Це був чесний офіцер який ще тоді дав бій цій системі бариг.
Далі Кошарський зник із орбіти мого журналістського життя.
Але я завжди памʼятала той його вчинок! І наша редакція!
Він підтримав мене, розчавлену іншими, як людину і жінку.
Він підтримав мене як журналіста і показав, що закон вище волі самодурів в пагонах і владних кабінетах.
Він допоміг в накритичніший час незалежним ЗМІ писати правду, щоб країна не стала другою рф.
І вчинок цієї Людини став для мене в той час просто безцінним.
У вирі журналістського життя ми вже в подальшому жодного разу не зустрілись.
Офіцери як йдуть у відставку. В більшості, «пропадають» – дачі, рибалки, онуки…
Але мені завжди хотілось сказати йому те, що не зуміла в ту мить…
І ось нещодавно в заслуженої артистки України Олени Пархоменко був ювілей. Ми дружимо давно, тому не підти не могла. А тут ще мій чоловік якраз був у відʼїзді з авто, шофер – у відпустці.
Тому викликала таксі. А воно все затримувалось і затримувалось… вже і пішла йому назустріч.
Так я і дійшла до зупинки трамвая.
Знову раптово підіймаю очі і бачу поряд його – наче застиглого у часі Михайла Максимовича Кошарського!
Він одразу і не впізнав мене у вечірньому вбрані – те заплакане з повними очима відчаю дівча!
Бо ж десятки років пройшло!
Я спробувала, якось може і розхристано, сказати все що змогла! Слова великої вдячності.
А скільки ще не сказала!
Бо ж трамвай вже робив зупинку, а я запізнювалась на години!
Навіть в ту мить я побачила в очах Офіцера з великої літери якусь ніяковість… мовляв що я такого особливого зробив?!
Зробили, шановний Михайле Максимовичу!
Бо саме своїм вчинком вселили в моє серце журналістки і людини віру і надію! Бо Україна стала незламною саме через таких як ви – чесних офіцерів і патріотів!
Я переконала, що вас любили і обожнювали ваші рідні і близькі! Всі хто вас знав і кому випала честь служити своєму українському народові!
Прийміть щирі співчуття всі рідні і близькі Михайла Максимовича Кошарського. Всі, хто його знав! Випадково побачила повідомлення друзів про те, що не стало ще повного сил Михайла Кошарського.
Розділяю біль втрати.
І нехай цей лист у Вічність від імені мене і всієї редакції «33-го», всіх незалежних журналістів стане земним посланням ось таким людям і офіцерам, хто мав ЧЕСТЬ.
З повагою Т.Редько
