Вчора у Києві вийшов на протест біля театру імені Франка. Було багато чудових, прекрасних і світлих молодих людей
У більшості — плакати з вимогою відставки Сирського або на підтримку Федорова. Ніхто не виступає, ніхто не говорить. Час від часу ці молоді люди, більшість з яких не голосували на минулих виборах через вік, співали гімн, інколи вигукували проукраїнські патріотичні гасла.
Усе це надзвичайно приємно, бо ми маємо активну і хорошу молодь. Але між цією активною молоддю і президентом не існує нічого. І саме в цьому найбільший страх.
Ця активна молодь звертається до президента, навіть не називаючи його, так само, як і Федоров. Вони звертаються до когось у повітрі, до когось невідомого, до Господа Бога, який має повернути хорошого реформатора Федорова і вигнати поганого, олдскульного Сирського. Хоча чому він поганий — незрозуміло. Можливо, лише тому, що про це сказав хороший Федоров.
Насправді ж причина полягає зовсім в іншому. Вона в тому, що після виборів 2019 року і перемоги монобільшості в парламенті в нас фактично було знищено розподіл влади.
Свого часу найбільшим досягненням “Солідарності” в Польщі вважалося саме повернення незалежних гілок влади. Парламент був незалежним від президента, а прем’єр-міністр залежав лише від парламенту. Українська система влади також передбачала такий розподіл. Саме на ньому трималася демократія.
У цій системі існувала судова влада, яку так і не вдалося реформувати. Існували незалежні медіа, що належали різним власникам. Кожен із них по-своєму підтримував владу, але вони конкурували між собою. Саме ця конкуренція створювала простір для свободи.
Натомість ми побудували зовсім іншу систему. Обрали президента і монобільшість, яка повністю від нього залежала і втратила будь-яку суб’єктність. Президент не спілкується з незалежними засобами масової інформації. Зрештою, найбільші з них фактично були знищені або поглинуті єдиним телемарафоном — єдиним голосом великого брата, який повідомляє всім “правду”, показуючи владу і майже не показуючи опозицію.
Усі інші медіа залишилися конкурувати між собою в інтернеті, наскільки це можливо. Очевидно, саме звідти ця молодь і черпає свої думки. Але єдиної демократичної системи засобів масової інформації, незалежного парламенту та інших незалежних інституцій у країні фактично не залишилося.
Саме тому Михайло Федоров, відповідаючи на моє запитання на своїй пресконференції про те, що мав би зробити парламент, сказав: “Передусім парламент мав би створити сильні незалежні інституції та забезпечити цивільний контроль над військовою владою”.
Він говорить про це зараз. Але до того, як опинився поза владою, таких думок у Михайла Федорова не було. Він сам став жертвою системи, яку так активно допомагав будувати Володимиру Зеленському.
Жертвою цієї системи може стати й сам Володимир Зеленський, і Україна. Адже вистояти в такій складній війні можна лише тоді, коли матимемо те, про що зараз неодноразово говорить Федоров, і в чому я його абсолютно підтримую: сильні незалежні інституції, незалежні медіа, взаємний контроль різних гілок влади. Усе те, що ми втратили після 2019 року.
Микола Княжицький,
журналіст, народний депутат України
