Анатолій Волошин, як кажуть, військова кісточка. Його батько Григорій Семенович загинув на фронтах Другої світової, а мати Лідія Дементіївна служила військовим фельдшером і пройшла всю війну до Дня Перемоги. Воєнне лихоліття маленький Толя пережив у інтернаті, звідки мама забрала його у 1945-му.

У Вінниці вони з мамою жили на Малих Хуторах. Анатолій після школи вступив у військове училище, та здоров’я підвело. Довелось повернутись у Вінницю, де працював їздовим у колгоспі, продавцем у магазині. Але долю не обманеш… Після строкової служби в армії Анатолій закінчив Донецький університет і за направленням працював оперуповноваженим ВБРСВ МВС.

У перші дні служби молодий опер з честю пройшов випробування на чесність і порядність. Разом з колегами він проводив інкасацію, і його залишили самого з купою банкнот на столі — аж 47 тисяч рублів. Була велика спокуса, але честь офіцера понад усе! Як з’ясувалось згодом, це була спецперевірка, і Анатолій її витримав з гідністю.

З великою повагою Анатолій Григорович згадує колег, з якими довелось ділити службові успіхи і невдачі: Михайла Анчукова, Євгена Лагоду, Олександра Дмитренка, Євгена Мельника і багатьох-багатьох інших. У пам’яті залишились десятки оперативних відпрацювань. Справа ускладнювалась тим, що при СРСР виробничо-господарські і фінансово-економічні стосунки були регламентовані, і це призводило до зловживань. Наприклад, у Донецькій області до Дня працівників сільського господарства керівники колгоспів і радгоспів набрали у магазинах споживспілки спиртного, ковбаси, солодощів, а списали це як поламаний інвентар — лопати, віники тощо.

Не забуваються і перші наставники Геннадій Бондаренко, Іван Штанько, і колеги Давиденко, Рудик, Маліков, Плєханов, Корнієнко, Іщенко та ін.

У Анатолія Григоровича вже було 23 роки вислуги, він став професіоналом і мріяв зайнятись науково-педагогічною діяльністю. Але надзвичайна подія перекреслила ці плани. Один з його підлеглих, майор Зима, викрив злочинця у рядах міліції, а той із табельної зброї важко поранив майора і сам застрелився. Волошина понизили у посаді.

Гіркота незаслуженої образи залишилась у серці назавжди. Довелось розпочинати все спочатку, але вже в управлінні виконання покарань під керівництвом генерала Віктора Тяжлова. І в цій роботі офіцер Анатолій Волошин проявив найкращі професійні і людські якості. З честю прйшов шлях від начальника загону до начальника відділу економіки управління Державного департаменту України з питань виконання покарань. Анатолій Григорович щедро ділився досвідом, написав декілька практичних посібників. Має нагороди — почесний нагрудний знак Державного департаменту України, медалі «За бездоганну службу» та багато інших відзнак.

Його покликання до військової служби з честю продовжила донька Олена, яка працювала майором міліції, і зять Геннадій Колісницький, підполковник міліції. Онук Богдан — курсант Київської Академії внутрішніх справ.

Анатолій Григорович Волошин і сьогодні залишається в строю. Активно працює як член Ради ветеранської організації УВС Вінницької області. Він вважає, що чесність, справедливість, відповідальність — головне у житті. І честь офіцера не залежить від кількості і розміру зірок на погонах. Офіцер — це звучить гордо!