Він отримав у спадок не армію незалежної держави, а понад 900 тисяч військових і цивільних працівників радянського угруповання, частина командирів якого й далі слухала москву. Костянтин Морозов запровадив чіткий принцип: хочеш служити Україні — присягай її народові; не хочеш — залиш її військо.

3 вересня, минуло 35 років від дня, коли Верховна Рада 311 голосами призначила його першим міністром оборони незалежної України.

Костянтин народився на Луганщині. Батько працював електриком на шахті й загинув на виробництві. Мати була шкільною вчителькою.

Морозов став військовим льотчиком і пройшов шлях до командувача 17-ї повітряної армії зі штабом у Києві. За 30 років служби його родина змінила 15 гарнізонів.

Про характер генерала найкраще говорять його рішення.

Ще напередодні Незалежності депутати Народного руху запитали Морозова, чи застосують його війська проти українських демонстрантів. Генерал відповів: там, де він має вплив, військові в людей не стрілятимуть.

Тоді ж зізнався:

— Я з Донбасу. Я українець. Але говорити українською не зможу.

А завершив уже українською:

— Я вас добре зрозумів.

Після провалу московського путчу Морозов підтримав проголошення Незалежності. А за тиждень після призначення повідомив радянському міністрові оборони те, чого в москві не хотіли чути: Україна створюватиме власну, повністю оснащену армію.

Готового міністерства не існувало. Морозов зібрав команду приблизно з 30 генералів та офіцерів. Вони створювали систему військового управління, розробляли Воєнну доктрину, формували види Збройних сил і перебирали контроль над частинами, розташованими в Україні.

6 грудня 1991 року Морозов просто в залі Верховної Ради переписав від руки текст військової присяги, підписав його і поставив номер один. Так він став першим військовослужбовцем, який присягнув народові незалежної України.

Москва намагалася зберегти прямі зв’язки з командирами та втягнути українські війська в об’єднані структури СНД. Морозов цьому протистояв. До травня 1992 року основний склад військових частин уже присягнув Україні, а тих, хто відмовився, організовано перевели за межі держави.

Так Україна вирвала своє військо з-під московського контролю й уникнула збройного протистояння за югославським сценарієм.

Морозов також розпочав створення українських Військово-Морських сил. Коли росія захотіла забрати нашу частину Чорноморського флоту за газові борги, генерал виступив категорично проти. Він наполягав: український флот не продається, а військові сили іншої держави не повинні залишатися на нашій землі.

Поступатися принципами заради посади Морозов не став. Через розбіжності з керівництвом країни у жовтні 1993 року подав у відставку.

Згодом Морозов став дипломатом, представляв Україну в Ірані та очолював її Місію при НАТО. У 2007 році, коли уряд відступив від курсу на вступ до Альянсу, він знову добровільно залишив посаду.

3 місяці тому Костянтину Морозову виповнилося 82 роки. Нині він у відставці й веде непублічне життя. Після завершення державної служби займався громадською та аналітичною роботою, писав про оборону й міжнародну безпеку, ділився спогадами про створення українського війська.

Свою книгу спогадів генерал назвав «Моя українізація». Це влучна назва його шляху: від радянського генерала з Донбасу, який не володів українською, — до українського державника, який допоміг вирвати армію з-під влади москви.

Сьогодні ми знаємо: генерал бачив російську загрозу значно чіткіше за багатьох українських керманичів. Його не послухали, коли він вимагав зберегти український флот, не допустити присутності російських військ у Криму та вести Україну до НАТО. За цю недалекоглядність наша держава заплатила — і досі платить — страшну ціну.

Костянтин Петрович розумів головне: незалежність без власної армії залишається лише декларацією.

Він був серед тих, хто зробив її реальною: створював українське військо, першим присягнув народові України й заклав основу армії, яка сьогодні захищає нашу свободу.

Українська Перемога