Давайте говорити не про Настю і Потапа, а значно ширше.
Хіба, ви, люди, ще не зрозуміли однієї залізної закономірності? Усе, що зʼявилося на українській поп-сцені і в українському шоу-бізі, починаючи з з 2000-х років – це вже не українське мистецтво. І це не українські артисти!
Це гібридне покоління, що виростало в інфопросторі, повністю контрольованому олігархами, імена яких ви знаєте і без мене. Усі їхні канали – а це “топові” канали України – Інтер, 1+1, ICTV, Новий, СТБ, М1, М2, ТЕТ – довго і терпляче займалися селекцією саме цього виконавця – лояльного до влади грошей, слухняного і всеядного, орієнтованого на російський ринок, зверхньо і майже вороже налаштованого до всього щиро українського.
Я не буду перераховувати всі ті мегарейтингові проекти, ті хіт-фабрики, х-фактори та голоси країни, де зовсім юних і у більшості обдарованих українців, буквально “ламали через коліно” всі оті гібридні “вокальні тренери”, які самі пройшли через горнило цього пекла, де з них випалювалося все те, українське, що ще могло зберегтися в їхніх душах.
Бо якщо в цих проектах і з”являлися якісь чисті душі, як, приміром, та ж Іларія чи Юркеш, то їх зрізали ще задовго до фіналу. Бо за кулісами і на всіх знімальних майданчиках панувала російська мова, російська естетика, проросійська ментальність.
Можливо сьогодні це вже не так помітно під товстим шаром синьо-жовтої фарби і тотальним переформатуванням виконавців, яким дозволено бути “зірками” для цього народу. Але я не вірю майже нікому з нинішнього “першого ешелону” цього покоління. Не вірю, бо знаю багатьох з них зблизька, пам”ятаю їх з довоєнних часів, коли вони пишалися концертами чи проданими піснями “за поребриком”. А потім різко стали мегапатріотами – і вся вітчизняна система шоу-бізнесу почала працювати на їхні грандіозні патріотичні шоу.
Пам’ятаю, як я був здивований, коли перед самим вторгненням агресора, був запрошений на канал “Україна”, де знімалося грандіозне шоу “Співають всі”.
Проект зібрав СТО найпомітніших поп-зірок тодішньої України, розбавивши їх фріками і трансвеститами та ще кількома народними артистами як то Іво Бобул, Павло Зібров, Оксана Пекун, Марія Бурмака, Світлана Білоножко – і ваш покірний слуга.
І досі в моїй пам”яті оте відчуття косих поглядів з боку багатьох молодих: “А чьо тут делают еті діназаври?”. Будь-які слова делікатної критики з нашого боку сприймалися ними якщо не з іронією, то зі сміхом і улюлюканням. Особливо тоді діставалося Бобулу, який не відрізнявся зайвою тактовністю і називав речі і людей своїми іменами.
І вже тоді мене невідступно переслідувала думка – про яку естафету поколінь, про яку передачу досвіду і збереження традиції може йти мова, коли так безцеремонно і жорстко насаджується зневажливе ставлення до всього українського…
Зрозуміло, що війна стала точкою відліку нових часів. Але для шоу-бізнесу це стало всього лише часом нових правил, коли перед усіма “зірками”, які до того співали виключно російською, була поставлена умова, – позбутися свого російськомовного репертуару або зробити терміновий переклад своїх російськомовних хітів.
І треба сказати, що більшості з тієї “зіркової обойми” це практично вдалося. Про якість говорити тут не будемо, але формальна сторона тієї українізації була дотримана.
Щоправда, не всіма. У деяких одіозних шоу-дів були серйозні проблеми з дорогими рекламними роликами, які активно ротувалися на телеканалах. Один із текстів пам”ятаю й досі: “Лед тронулся, когда ты до меня дотронулся…”. Хіба можна забути колись той “суржиковий” варіант, який зазвучав незабаром з телеекранів, він виглядав так: Лід тронувся, коли до мене ти дотронувся…”))
Зрозуміло, що ця “тотальна українізація” не мала нічого спільного із справжнім зануренням у всесвіт української культури чи поезії. Це було вульгарне і аморально жахливе зовнішнє перефарбування без зміни внутрішньої суті.
Скажу парадоксальну річ: мене абсолютно не тригерять і навіть викликають певне розуміння люди, які не втратили остаточно свою суть – і почали говорити правду про себе, про те, як складно їм переживати цей процес трансформації.
Щоб зрозуміти їх почуття, я й вдався до опису тих недавніх часів. А тепер просто уявіть, що їм з дня в день, з року в рік вкладалися в голову думки, що треба співати російською, бо це комерційно вигідно, це слава, гроші, рейтинги і визнання.
А потім їх викликали на килим їхні високі куратори – ті ж самі дяді й тьоті з телебачення і сказали – треба терміново розвернутися у протилежний бік, кардинально поміняти свою творчу орієнтацію.
І скажу вам абсолютно відверто – я не хочу їх тут таврувати, насміхатися чи закликати до хейту. Я знаю, як їм зараз непросто – з їхнім набором для спілкування українською у 200 слів, з їхніми особливими щелепами, які не дозволяють їм вивчити українську фонетику – і це чутно одразу. Я уявляю цю міру напруження, відчуття несправжності і нерозуміння всього що відбувається довкола. Як це декого дратує і бісить. Аж до того, що хвороби з ментального рівня переходять на фізичний.
Я не тримаю зла ні на кого і не зловтішаюся, але у мене дуже добра пам”ять. І я пам”ятаю, як на початку 2000 років з появою комерціних радіо і телеканалів відбулася оця “культурна революція”. Просто вже на наступний день ти раптом став чужим у своїй країні – “неформатом”, “нафталіном” і “примітивом”.
Ціла когорта чудових українських артистів, що прийняла творчу естафету від свої попередників, просто пішла в інформаційне небуття через свою українськість. Хтось спився, хтось помер, але хтось таки вижив!
Вижив – щоб усе розказати і пояснити людям, котрі не знають, як це відбувається насправді. І я тепер навіть співчуваю тим, недавнім “зіркам”, які дивилися зневажливо в наш бік, а сьогодні втратили майже все – авторитет публіки, стадіони, шалені гонорари. А вони ж думали, що спіймали б-га за бороду!
Але маятник хитнувся в інший бік…
Анатолій Матвійчук
