Завжди читаю вашу газету і вражаюся — скільки сумних історій навколо, скільки сумних доль. Кажуть, про щастя не можна говорити на повен голос, бо можна його налякати, як пташку. Але все ж зважилася розповісти про нас усіх.
Мені — 36 років, чоловіку — 40, маємо двох діточок. Донька Настуся (15 років) займається в художній школі, вивчає англійську мову. Синок Євгеній (5 років) ходить до дитячого садка, ніяк не припинить хворіти, але садочок йому дуже подобається.
Ми дуже рано з чоловіком втратили батьків. Власне, це велике горе зблизило нас майже з дитинства. Це була справжня школа виживання… Сталося так, що ми були змушені виїхати з нашого містечка на Донеччині. Сіли в перший-ліпший потяг і… опинилися тут, на Вінниччині, у селі. Поселилися у самотньої жінки Наталі Степанівни. І вона стала для нас усім. Ми знайшли маму, а наші діти — бабусю.
Знаєте, так часто сім’ї намагаються виїхати від своїх батьків світ за очі. А ми вперше за все життя наче на світ народилися, бо поряд є ця золота жінка.
З першого дня вона прийняла нас, як рідних, полюбила наших дітей, допомагає їм робити уроки. Вона готує найсмачніші у світі страви і випікає пиріжки. І ми нарешті відчули, як має пахнути батьківська домівка — свіжою випічкою! А цього літа ми вперше повезли її до моря. Всі були щасливими!
Тому до всіх молодих сімей, котрі живуть з батьками, я хочу щиро звернутись: радійте, що у вас є надійні помічники і ваші діти опікуються ласкою та любов’ю дідусів і бабусь. Низький уклін їм, побажання здоров’я та довгих років життя.
Ірина Ростоцька
