У Жмеринському районі в селі Почапинці мешкає родина Гавриш. Вона справді унікальна. Виховують дев’ятеро дітей — сім доньок та двох синів. Коли народився в них Назарчик, він був обв’язаний пуповиною. Весь синій, шанси вижити були мізерні. Довго мама Валентина вимолювала у Бога врятувати синочка — й Він почув…
Назар був змалечку патріотом, бо таким його виховали родина та школа. Ще підлітком зробив на правій руці татуювання із зображенням герба. Хотів на Майдан їхати, але не пустила мама. Після закінчення десятого класу Назар почав шукати роботу на літо. Адже рідні дуже бідно жили, ще і матір прихворіла. Не було коштів навіть паркан біля хати побудувати. Якраз тоді у селі Назар Гавриш зустрів односельчанина, який порадив їхати до Києва на будівництво. Й на початку червня хлопець був там. Серед дорослих чоловіків він був наймолодшим. Вже на місці всім повідомили, що потрібно їхати на Луганщину будувати фортифікаційні споруди для військових. Назар не вагався ні хвилини та підписав контракт із будівельною фірмою. І ніхто навіть не поцікавився, скільки йому років, не глянув у паспорт. На дорогу Назару дали 500 гривень, іншим — тисячу. Про те, що хлопець знаходиться у зоні бойових дій, батьки дізналась від односельчан. Коли матір подзвонила йому, просив не кричати на нього, адже поїхав не гуляти, а копійку заробити. І ще він дуже мріяв купити собі зимові черевики.
Та найбільше у цій ситуації вражає людська байдужість та жорстокість. Будівельна фірма обіцяла щомісяця 10 тисяч гривень. У результаті Назар із 23 тисяч отримав лише 7.
Їх вислав мамі на проведення водогону та купив собі необхідні в школу речі. Інші 16000 йому не повернули. Це шок. Але працювала ця дитина якісно та швидко. А скільки пережила. Знаходились за кілька кілометрів від Золотого, у зоні бойових дій. Одного разу прорвалась диверсійна група, яка мала на меті знищити базу наших хлопців. Нашим вдалось врятуватись. І серед них був Назар. Як зараз склалось життя цього хлопчини — не знаю. Та чула, що він вчиться, продовжує допомагати родині. Але зерно зневіри у його серці вже посіяли. Соромно нашій владі наживатись на дітях, їхні сльози обов’язково дадуть про себе знати…
Валентина Мороз
