Родина в неї звичайна: мама все життя пропрацювала у колгоспі, а батько на будівництві. Його не стало через інфаркт. Пригадую, що Настя дуже важко переживала смерть дорогої людини, постійно обіймала маму і казала, що тепер вона буде забезпечувати родину… Але хто тоді знав, яким чином…
Два роки тому подруга закінчила університет. Влаштувалась у супермаркет касиркою, бо кращої роботи для неї, вчительки за фахом, чомусь не знайшлось. Працювала дівчина з ранку до пізнього вечора, а отримувала лише кілька тисяч гривень. Звісно, аби наймати житло, харчуватись та одягатись, не вистачало. Не раз Настя скаржилась, що втомилась від безгрошів’я. Чесно кажучи, ті її постійні сльози так мене дістали, що я обмежила наше спілкування.
Та кілька днів тому подруга сама зателефонувала і радісним голосом попросила зустрітись у одному з найдорожчих ресторанів Вінниці. У мене це викликало здивування, бо звідки ж у Насті гроші на смачні наїдки, коли вона і на гречку з молоком не завжди мала? Але коли за столик сіла ефектна брюнетка у дизайнерській сукні та з айфоном останньої моделі — у мене мову відняло. Питати про зміни у житті подруги якось не наважилась, тому вона сама почала. З’ясувалось, що моя подруга через інших знайомих познайомилась із компанією арабів, які працюють чи навчаються у нашому місті. В результаті Настя стала коханкою одного із них. Махмеду 50 років, він розлучений та займається бізнесом. І коли запропонував подрузі забезпечити його яскравим інтимним життям та виконувати усі забаганки — вона погодилась. Причина банальна — захотілось вилізти із бідності.
– Але я тепер маю все, що хочу. Тієї зими Махмед купив мені шубу із бежевої норки. А вона коштує аж 4 тисячі доларів. Возив відпочивати на Мальдіви, а тепер хочемо на Балі. У мене новенька іномарка, житло на Поділлі та тонни крутих шмоток! — заявила мені Настя. — Для інших я кажу, що працюю у магазині, а фінансує мене коханий Олександр, який працює у закордонній айтішній фірмі. Бо ж соромно зізнатись, що сплю з арабами. А так всі спокійні, й мені добре.
Після зустрічі із подругою я вже тиждень відходжу. Бо до чого це треба дожитись, аби лягати під старих та огидних дядьків, які лиш те й роблять, що насміхаються з українок…
Кіра,
читачка
